Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 7: Абсурдні звинувачення

Це було настільки принизливо й абсурдно, що я не могла підібрати слів у відповідь. Поки я кліпала очима, Освальд дедалі більше розпалювався: 

— Думаєш, ти перша така, хто намагається розв'язати свої проблеми подібним способом? Та я вас усіх наскрізь бачу, е-е-е… легковажних дівчат! 

Я нарешті оговталася від шоку й обурено відрізала: 

— Що ви собі дозволяєте? Я жодного разу не давала приводу думати про себе в такому світлі! Це образливо! І ще більше — підозрювати мене в... зв’язку з паном ректором... Фу! 

Останнє слово вирвалося мимоволі — обурення від звинувачень Освальда розпалило мене настільки, що я не встигла прикусити язика. Гучно зачинилися вхідні двері, і знайомий низький голос пролунала в повітрі: 

— Що саме — "фу", коли йдеться про пана ректора? Освальд миттєво зблід, відвів від мене свій колючий погляд, елегантно повернувся до Раймонда Дейлара й урочисто мовив: 

— Я показував нашій помічниці архів із документами, а вона знайшла його трохи запиленим — ось і здивувалася, як ми з вами там могли працювати. А для стислості сказала — «фу».

 Ага, то Освальд ще й брехун! Цікаво, навіщо йому мене вигороджувати? А може, просто себе прикриває? Я стояла мовчки, прикусивши губу і крутячись із ґудзиком на манжеті. 

— Що ж… Уявімо, що я повірив, — холодно мовив Раймонд. 

— Доброго ранку, колеги! Я повернулась до нього і спробувала зобразити найбезневинніший вигляд, але, побачивши його, мимоволі роззявила рота. Ректор виглядав так, ніби тільки-но біг разом зі студентами на стадіоні, яких я бачила зранку. На ньому були вузькі чорні штани, пасок зі сріблястою пряжкою, високі шнуровані черевики — і все! Сорочки не було! З його трохи вологого волосся, на яке впав розталий сніг, краплі стікали на плечі й далі тоненькими струмками — по могутньому торсу вниз, куди я вже змушувала себе не дивитись. Його м’язи рельєфно випирали на широких грудях, живіт був поділений кубиками, а біцепси, здавалось, більші за мою голову. Зрозумівши, що дивлюсь на нього вже геть непристойно довго, я закрила рота і втупилась у настінні світильники.

 — Доброго ранку, пане ректоре! — офіційно промовив Освальд, ніби нічого не сталось. 

— Ізабелло, до мене в кабінет. Освальде, зайдеш пізніше, — все тим самим крижаним тоном відповів Раймонд і рушив далі коридором.

 Мені нічого не залишалось, як піти за ним.

 — Ми ще не закінчили, — прошипів мені вслід Освальд. Я удала, що не чула. Якщо він знову дозволить собі брудні натяки в мій бік, то... А що я зроблю? Поскаржитись нема кому. Я не хотіла втягувати в це Кларису. 

Кабінет ректора був значно просторіший за мою кімнату. Усі меблі — темно-бордового кольору, шпалери світлі, без малюнку, лише кілька портретів над письмовим столом, заваленим паперами. В кутку стояла підлогова вішалка. Раймонд сів за стіл, показавши мені на стілець зі шкіряною оббивкою навпроти:

 — Сідай. Я присіла на край, стараючись дивитись куди завгодно, тільки не на нього. Чому він досі не вдягнувся? Це ж непристойно — ось так розгулювати напівголим!

— Привітайся хоч, чого мовчиш? — у його голосі прозвучали знайомі насмішкуваті нотки. 

— Доброго ранку, пане ректоре! — чітко вимовила я, розглядаючи штори. 

— Нам потрібно дещо обговорити… Та що ти втупилася в ті завіси?! — раптом вибухнув він. 

— Ви б не могли… одягнутися? — зніяковіло пробурмотіла я, опустивши погляд на коліна. 

— А-а-а, от воно що! — розсміявся Раймонд. 

— Я тебе збентежив? Чи, може, від мого вигляду нудить? До речі, ранкова пробіжка без зайвого одягу бадьорить і загартовує тіло. 

— Це непристойно! — різко відповіла я, знову вчепившись у багатостраждальний ґудзик.

 — Ага, ясно. У нас тут новий наглядач за моральністю з'явився! Пил їй — фу, керівник — непристойний. Твій Джеймс, мабуть, тебе тільки за руку тримав під місяцем? А все інше — після весілля? 

— Його звати Джейсон, — автоматично поправила я, а потім, усвідомивши, що саме він сказав, обурено вигукнула: 

— І моя особиста справа — не ваша! Я це обговорювати не збираюсь!

 З грюкотом зачинилися дверцята шафи, і Раймонд дратівливо мовив: 

— Це не тобі вирішувати, що мене стосується, а що — ні. Повернись вже, нам є про що поговорити. Я перевела на нього погляд. Він устиг натягнути чорну водолазку з високим коміром і тепер виглядав пристойно. Але зловісно. Повисла тиша. Ректор сидів, відкинувшись на спинку стільця, з абсолютно незворушним обличчям, і я не могла зрозуміти, чого очікувати далі.

 — Цієї ночі я дещо виявив, — почав він. 

Кров миттєво прилила до обличчя. Невже він говорить про розмову з мачухою? Я боялася, що рум’янець видасть мій страх, тому намагалася дихати рівно, щоб заспокоїтись. 

— А виявив я, — продовжив Раймонд, — що мої стіни обросли вушками. Маленькими такими, чарівними вушками, які дуже хочеться відтягнути!

— Що ви маєте на увазі? — пробурмотіла я. 

— Я кажу про твою шкідливу звичку підслуховувати. Корисне уміння, не сперечаюсь! — він театрально розвів руками й додав: 

— У королівській розвідці ти могла б зробити запаморочливу кар’єру, якби не одне велике і жирне «але»…

З цими словами Раймонд Дейлар повільно підвівся з-за столу та рушив у мій бік. Він зупинився позаду мого стільця й сперся руками на підлокітники, нависаючи наді мною, немов дах. 

Я намагалася не показати хвилювання через його небезпечну близькість і рівним голосом сказала:

 — Я вас не розумію. А серце тим часом калатало, як у наляканого кролика на прицілі мисливця. 

— Авжеж, не розумієш, охоче вірю, — промовив він над моєю головою. 

— Але наступного разу, коли знову підслуховуватимеш, постарайся хоч не хрипіти при цьому, як порохотяг! 

Я розгублено ахнула: 

— Я не хрипіла! — і відразу прокляла свою нестриманість.

 Раймонд розсміявся на повний голос і відійшов до вікна. 

Я закрила обличчя руками, не знаючи, куди подітися від сорому. 

— Перепрошую, — тихо мовила я. — Це вийшло випадково, і більше не повториться. Я обіцяю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍