Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

не варто думати, нібито стосунки між острів’янами з Муралуґа та аборигенами Кейп-Йорка були безперервним братським бенкетом, на якому аборигени охоче пригублювалися до культури, якою їх частували острівні наставники. Торгівля, натомість, чергувалася із війною, в якій переслідувалася мета «полювання на голови» та захоплення жінок для подружнього життя.

Попри розмивання новогвінейської культури через відстань та війну, окремі новогвінейські впливи таки торкнулися Австралії. Через шлюби із но- воґвінейцями на півострові Кейп-Йорк серед них з’явилися новогвінейські фізичні риси, як-от густе кучеряве волосся замість прямого. У чотирьох мовах цього півострова є нетипові для Австралії фонеми, які, мабуть, з’явилися тут унаслідок впливу новогвінейських мов. Найважливішим запозиченням були новогвінейські рибальські гачки із мушель, які поширилися вглиб Австралії, та каное-аутригери (каное з рівноважниками), які поширилися на південь півострова Кейп-Йорк. Крім того, мешканці Кейп-Йорка запозичили новогвінейські барабани, церемонійні маски, поховальні стовпи та люльки. Проте вони не перейняли рільництва — частково через те, що та його версія, яку вони бачили на о. Муралуґ, була блідою подобою новогвінейського оригіналу. Вони не запозичили свиней, яких майже не було на островах і яких їм і без того не вдалося би прогодувати без рільництва. Так само вони не запозичили лук і стріли, залишившись натомість зі своїми списами та списометалками.

Австралія має великий розмір; Нова Гвінея теж. Але контакт між цими двома великими частинами суші обмежувався кількома невеликими групами острів’ян Торесової протоки, які пропонували дуже розмитий варіант новогвінейської культури в ході взаємодії із кількома невеликими групами аборигенів Кейп-Йорка. Рішення цих останніх груп (хоч би які були його причини) і далі користуватися своїми списами, а не луком і стрілами, та не переймати певні інші елементи розмитої новогвінейської культури, яку вони бачили, перешкодили поширенню цих елементів на решту Австралії. В результаті жодна новогвінейська технологія, окрім рибальських гачків із мушлі, не проникла вглиб Австралії. Колосальне перенесення інтенсивного харчового виробництва і новогвінейської культури в Австралію могло відбутися тільки в тому разі, якби сотні тисяч рільників прохолодних новогвінейських верхогір’їв перебували в близькому контакті із аборигенами прохолодних височин Південно-Східної Австралії. Однак новогвінейські верхогір’я від австралійських відділяють 3200 кілометрів дуже різнорідного в екологічному плані ландшафту. Якщо говорити про шанси австралійців побачити на власні очі і перейняти практики новогвінейських верховинців, то верхогір’я Нової Гвінеї для них були так само недосяжні, як і гірські хребти Місяця.

Одне слово, збереження кочового мисливства-збиральництва кам’яної доби на території Австралії, яка вела торгівлю із новогвінейськими рільниками кам’яної доби та індонезійськими рільниками бронзової доби, на перший погляд видається наслідком виняткової впертості корінних австралійців. Однак у результаті ретельнішого огляду з’ясовується, що цей факт всього лише відбиває всюдисущу роль географії у поширенні культури та технологій.

Тепер нам залишається лише розглянути зустріч новогвінейських і австралійських суспільств кам’яної доби із європейцями залізної доби. Нову Гвінею «відкрив» португальський мореплавець у 1526 році, Голландія прибрала до рук західну половину острова в 1828 році, а Британія та Німеччина розділили східну половину в 1884 році. Перші європейці поселилися на узбережжі. їм знадобилося чимало часу, щоб проникнути вглиб острова, але станом на 1960 рік європейські уряди утвердили свій політичний контроль над більшістю новоґвінейців.

Причини, чому європейці колонізували Нову Гвінею, а не навпаки, очевидні. Європейці володіли океанськими кораблями і компасами, щоб дістатися до Нової Гвінеї; письмовими системами і друкарськими верстатами для виготовлення карт, видання подорожніх нотаток і ведення адміністративного документообігу; політичними інституціями, які давали їм змогу забезпечувати кораблі, солдатів і адміністрування; та рушницями, щоб застрелити новоґвінейця, який наважиться чинити опір своїм луком зі стрілами або бойовим дрючком. Утім кількість європейських поселенців на Новій Гвінеї завжди була низькою, тож зараз острів досі здебільшого населяють новоґві- нейці. Такий стан справ різко контрастує із ситуацією в Австралії, Америці та Південній Африці, куди європейці прийшли у великій кількості і надовго, замістивши початкове корінне населення на величезних територіях. Чим відрізнялася від них Нова Гвінея?

Головним чинником було те, що до 1880-х років зводило нанівець усі європейські спроби заселити новогвінейські низовини: малярія та інші тропічні хвороби, жодна з яких не була масовою епідемічною інфекцією на кшталт тих, про які йшла мова в розділі 11. Найамбіційніший із невдалих планів оселення в низовинах близько 1880 року започаткував французький маркіз де Ре на сусідньому острові — Новій Ірландії. Ця афера завершилася смертю 930 поселенців із 1000 впродовж трьох років. Попри сучасне медичне обслуг овування багато моїх американських і європейських друзів мусили виїхати з Нової Гвінеї через малярію, гепатит або інші недуги, тоді як мій власний новогвінейський досвід затьмарений роком малярії та ще одним роком дизентерії.

Якщо європейців косили бацили новогвінейських низовин, то чому євразійські бацили паралельно не косили новоґвінейців? Деякі новоґвінейцітаки заразилися, але це не відбулося в таких масових масштабах, які увінчалися загибеллю більшості корінних мешканців Австралії та Америки. Однією зі щасливих для новоґвінейців обставин було те, що європейські поселення не з’явилися тут до 1880-х років — а на цей час відкриття в галузі охорони здоров’я дали змогу досягти прогресу в контролі над віспою та іншими інфекційними захворюваннями європейського населення. На додаток до цього австронезійська експансія вже 3500 років наражала Нову Гвінею на потік індонезійських поселенців і торговців. А оскільки інфекційні захворювання Азії давно закріпилися в Індонезії, новоґвінейлі віддавна співіснували з їхніми збудниками і встигли розвинути кращу опірність проти євразійських мікробів, ніж австралійські аборигени.

Єдина частина Нової Гвінеї, де європейці не потерпали від проблем зі здоров’ям, -- верхогір’я, розташоване над висотною межею поширення малярії. Проте верхогір’я, вже зайняті щільним новогвінейським населенням, були вперше відвідані європейцями лише в 1930-ті роки. На той час австралійський і голландський колоніальні уряди вже не мали охоти створювати нові простори для білих колоній шляхом масового винищення корінних мешканців або вигнання їх із земель, як бувало в попередні сторіччя європейського колоніалізму.

Нарешті остання перешкода для потенційних європейських поселенців полягала в тому, що європейські культурні рослини, свійські тварини і методи прожиття погано зарекомендували себе в новогвінейському довкіллі та кліматі. Якщо занесені тропічні американські культури, як-от кабачок, кукурудза і помідори нині вирощуються в невеликих кількостях, а чайні та кавові плантації знайшли місце у верхогір’ях Папуа-Нової Гвінеї, то головні європейські сільгоспкультури — пшениця, ячмінь та горох — не змогли закріпитися на острові. Завезена худоба й кози, яких розводять у невеликих кількостях, потерпають від тропічних хвороб, як і самі європейці. У новогвінейському харчовому виробництві і досі домінують культурні рослини й рільничі методи, які новоґвінейці вдосконалювали впродовж тисяч