Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Всі ці проблеми, пов’язані з хворобами, почленованим рельєфом та методами прожиття призвели до того, що європейці облишили східну частину Нової Гвінеї (котра нині є незалежною країною Папуа-Новою Гвінеєю), заселену й керовану новогвінейцями, які, втім, послуговуються англійською як офіційною мовою, пишуть за допомогою абетки, живуть під керівництвом демократичних державних установ, організованих за англійським зразком, і користуються рушницями заморського виробництва. Інша доля спіткала західну частину Нової Гвінеї, яку Індонезія відібрала у Голландії і перейменувала на провінцію Іріан Джая59. Провінцією нині керують індонезійці і для блага індонезійців. Її сільське населення в переважній більшості й досі новогвінейське, але міське населення індонезійське — через державну політику, яка заохочує індонезійську імміграцію. Індонезійці, котрі віддавна співіснували зі збудниками малярії та інших тропічних хвороб, які спільні в них із новогвінейцями, не зіткнулися із настільки нездоланною мікробною перешкодою, як європейці. До того ж вони ліпше, ніж європейці, були готові до життя на Новій Гвінеї, позаяк індонезійське рільництво вже освоїло вирощування бананів, батату та деяких інших провідних харчових рослин новогвінейського рільництва. Нинішні заходи, які реалізуються в Іріан Джая, являють собою продовження, підперте всією повнотою ресурсів централізованої влади, австронезійської експансії, котра досягла Нової Гвінеї 3500 років тому. Індонезійці — це сучасні австронезійці.

Європейці колонізували Австралію, а не корінні австралійці колонізували Європу, з тих самих причин, про які ми щойно вели мову, обговорюючи Нову Ґвінею. Однак новоґвінейців і австралійських аборигенів спіткала дуже різна доля. Сьогодні Австралію населяють і керують нею 20 млн неабориге- нів, більшість із них європейського походження, але дедалі зростає частка азійців, прибулих відтоді, як Австралія 1973 року зреклася своєї попередньої «біло-австралійської» імміграційної політики. Чисельність аборигенного населення скоротилася на 80% — десь із 300 тис. на момент європейського заселення до мінімального показника 60 тис. у 1921 році. В наш час аборигени — андерклас австралійського суспільства. Багато з них живуть у місіонерських поселеннях або урядових резерваціях або ж працюють на білих пастухами на випасних базах. Чому ж аборигенам ведеться настільки гірше, ніж новоґвінейцям?

Основна причина — придатність Австралії (в окремих регіонах) для європейського харчового виробництва й заселення у поєднанні із роллю європейських рушниць, мікробів і сталі у змітанні аборигенів зі шляху. Хоч я й підкреслював труднощі, породжені особливостями австралійського клімату й ґрунтів, її найпродуктивніші й найродючіші території таки можуть підтримувати європейське рільництво. В сільському господарстві помірно-кліматичної зони Австралії сьогодні домінують провідні культурні рослини Євразії, адаптовані до помірного клімату: пшениця (провідна сільгоспкульту- ра Австралії), ячмінь, овес, яблука та виноград, а також сорго й бавовник африканського сахельського походження і картопля із Андів. В тропічних районах Північно-Східної Австралії (штат Квінсленд), які виходять за межі оптимальних кліматичних умов для культурних рослин Родючого півмісяця, європейці запровадили цукрову тростину новогвінейського походження, банани й цитруси походженням із тропічної Південно-Східної Азії та арахіс родом із тропічної Південної Америки. Щодо свійських тварин, євразійська вівця дала змогу розширити терени харчового виробництва на посушливі райони Австралії, непридатні для рільництва, а євразійська велика рогата худоба долучилася до одомашнених тварин у вологіших районах.

Отож, для постання харчового виробництва в Австралії довелося чекати на прибуття чужоземних культурних рослин і свійських тварин, одомашнених у кліматично схожих частинах світу, але занадто віддалених, щоб їхні доместикати могли дістатися Австралії до появи трансокеанського мореплавання. На відміну від Нової Гвінеї, на більшій частині Австралії бракувало серйозних хвороб, які могли би тримати європейців на віддалі. Лише в тропічній Північній Австралії малярія та інші тропічні хвороби змусили європейців відмовитися від спроб оселення у XIX сторіччі, які досягли успіху лише після нових проривів у медицині протягом XX століття.

Австралійські аборигени, ясна річ, стояли на шляху європейського харчового виробництва, зокрема через те, що потенційно найпродуктивніші для рільництва й молочарства угіддя були місцем найгустішого скупчення аборигенних мисливців-збирачів. Європейське заселення двома шляхами призводило до скорочення кількості аборигенів. По-перше, їх відстрілювали: цей варіант європейці наприкінці XVIII — в XIX сторіччях вважали набагато прийнятнішим, ніж у 1930-ті роки, коли вони дісталися новогвінейських верхогір’їв. Остання масштабна різанина, в ході якої загинув 31 абориген, відбулася 1928 року біля Еліс-Спрингс. Інший шлях винищення — за допомогою принесених європейцями мікробів, від яких аборигени не мали можливості набути імунітету або розвинути генетичну опірність. Упродовж року після прибуття перших європейських поселенців до Сиднея в 1788 році, тіла аборигенів, які померли від епідемій, стали типовим видовищем. Провідними задокументованими убивцями були віспа, грип, кір, черевний тиф, висипний тиф, вітряна віспа, коклюш, туберкульоз і сифіліс.

Такими двома способами незалежні аборигенні суспільства було зметено з усіх придатних для європейського харчового виробництва земель. Більш- менш неушкодженими залишилися тільки ті суспільства, які замешкували Північну й Західну Австралію, непридатну для європейців. Упродовж одного сторіччя європейської колонізації 40 тис. років аборигенних традицій було майже безслідно стерто з лиця землі.

Тепер ми можемо повернутися до проблеми, яку я сформулював на початку цього розділу. Як, не вдаючись до недоліків самих аборигенів, можна пояснити той факт, що білі англійські колоністи за кілька десятків років після колонізації континенту, чиї мешканці залишалися неписьменними кочовими мисливцями-збирачами після більш ніж 40 тис. років від його за- люднення, створили писемну, оперту на харчове виробництво, індустріальну демократію? Хіба це не бездоганний керований експеримент з еволюції суспільств, який спонукає нас до простого расистського висновку?

Розв’язання цієї проблеми просте. Білі англійські колоністи не створювали писемну, оперту на харчове виробництво, індустріальну демократію в Австралії. Натомість вони просто завезли всі її складники з-поза меж Австралії: свійських тварин, всі культурні рослини (крім горіха макадамії), знання з металургії, парові двигуни, рушниці, абетку, політичні інституції, навіть мікробів. Всі вони були кінцевими продуктами 10 тис. років розвитку в умовах євразійського довкілля. За випадковим велінням географії сталося так, що всі ці елементи отримали в спадок колоністи, які висадилися на австралійський берег 1788 року біля Сиднея. Європейці так і не навчилися виживати в Австралії та на Новій Гвінеї без отриманої в спадщину технології. Роберт Берк і Вільям Вілз були достатньо вченими, щоб писати, але не достатньо кмітливими, щоб вижити в австралійській пустелі, в якій жили аборигени.

Самостійно суспільство в Австралії створили саме аборигенні австралійці. Ясна річ, що створене ними суспільство не було писемною, опертою на харчове виробництво, індустріальною демократією. Причини цього прямо випливають із особливостей австралійського довкілля.

РОЗДІЛ 16

Як Китай став китайським

І

мміграція, позитивна дискримінація, багатомовність, етнічна розмаїтість — в усіх цих політичних проектах мій штат Каліфорнія був пер- шопроходцем, а тепер випереджає у негативній реакції проти