Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

світової історії висновок. Населення чисельністю лише кілька сотень осіб неспроможне без кінця-краю виживати в цілковитій ізоляції. Населення чисельністю 4 тис. осіб спроможне вижити 10 тис. років, але із вагомими культурними втратами та без здатності створювати винаходи, в результаті чого його матеріальна культура залишається на найпростішому рівні. Континентальні австралійські мисливці-збирачі налічували 300 тис. осіб, тож були численнішими й менш ізольованими, ніж тасманійці, однак лишалися найменшим і найізольованішим населенням серед усіх континентів. Задокументовані випадки технологічних відступів на австралійському материку, а також приклад Тасманії підказують нам, що обмежений матеріальний репертуар корінних австралійців у порівнянні із народами інших континентів, мабуть, почасти зумовлений наслідками ізоляції та чисельності населення для розвитку та підтримання технології — на кшталт аналогічних наслідків для Тасманії, але не в такій крайній формі. Логічно припустити, що такі самі наслідки справили вплив на технологічні відмінності між найбільшим материком (Євразією) і меншими (Африкою, Північною Америкою та Південною Америкою).

Чому розвиненіша технологія не потрапила в Австралію від її сусідів — Індонезії та Нової Гвінеї? Якщо говорити про Індонезію, то її відокремлювало від Північно-Західної Австралії море; до того ж вона сильно відрізнялася від неї в екологічному плані. Крім того, ще кілька тисяч років тому сама Індонезія також була культурною і технологічною глушиною. Не існує жодного доказу того, щоб нові технології або нововведення досягали Австралії із Індонезії від початкової колонізації континенту 40 тис. років тому до появи на ньому динго близько 1500 р. до н. е.

Динго потрапила в Австралію із Південного Китаю через Індонезію в апогей австронезійської експансії. Австронезійці успішно заселили всі острови Індонезії, зокрема два найближчі до Австралії — Тимор і Танімбар (за якихось 440 і 330 кілометрів від сучасної Австралії відповідно). Оскільки австронезійці в ході своєї експансії Тихим океаном долали значно більші морські відстані, маємо підстави припускати, що вони неодноразово досягали Австралії, навіть якби в нас не було матеріального доказу у вигляді динго на підтвердження цього факту. В історичні часи північно-західний берег Австралії щороку відвідували човни із макасарського регіону індонезійського острова Сулавесі (Целебес), доки австралійський уряд не поклав край цим візитам у 1907 році. Археологічні сліди цих відвідин простежують десь до 1000 р. н. е., але цілком можливо, що вони відбувалися й раніше. Головною метою прибульців було отримання морських огірків (відомих також як голотурії, або трепанги) — родичів морських зірок, яких експортували із Мака- сара до Китаю як славнозвісний афродизіак та цінний інгредієнт для супів.

Зрозуміло, що торгівля, яка розвинулася у зв’язку зі щорічними візитами макасарців, лишила по собі багато слідів у Північно-Західній Австралії. Ма- касарці вирощували тамариндові дерева на своїх берегових базах і залишали потомство аборигенним жінкам. Вони привозили із собою для торгівлі одяг, металеві знаряддя, гончарні вироби та скло, хоч аборигени так і не навчилися власноруч виготовляти ці предмети. Аборигени перейняли від макасарцш деякі слова, церемонії та практику використання човнів-довбанок і куріння тютюну в люльках.

Однак жоден із цих впливів не позначився на базовому характері австралійського суспільства. Значно важливішим за те, що сталося внаслідок макасарських відвідин, є те, що не сталося в їх результаті. Макасарці не оселилися в Австралії — безумовно через те, що терени Північно-Західної Австралії, яка виступає у бік Індонезії, занадто посушливі для макасарсько- го рільництва. Якби найближчими до Індонезії були тропічні дощові ліси і савани Північно-Східної Австралії, макасарці могли б там осісти. Однак немає доказів того, що вони запливали настільки далеко. Оскільки макасарці прибували невеликими групами і переслідували лише тимчасові цілі, ніколи не проникаючи вглиб континенту, з ними стикалися тільки кілька груп австралійців, розселених уздовж вузької прибережної смуги. Та навіть ці кілька австралійських племен мали змогу побачити лише незначну частину макасарської культури й технологій, а не все макасарське суспільство із його рисовими полями, свинями, селами і майстернями. Будучи мисливця- ми-збирачами, австралійці перейняли лише ті кілька макасарських продуктів і практик, що були сумісні із їхнім способом життя. Човни-довбанки і люльки — так; кузні і свині — ні.

Ще більше, ніж опір австралійців індонезійським впливам, вражає їхній опір новогвінейським. Уздовж вузької смуги води, відомої як Торесова протока, новогвінейські рільники, котрі розмовляли новогвінейськими мовами і володіли свинями, керамікою, луком і стрілами, стикалися із австралійськими мисливцями-збирачами, які розмовляли австралійськими мовами і яким бракувало всіх цих речей. Крім того, ця протока — не суцільна водна перешкода — вона поцяткована ланцюжком островів, найбільший (Мура- луґ) із яких лежить лише за 16 кілометрів від австралійського узбережжя. Австралія та ці острови, а також ці острови й Нова Гвінея регулярно обмінювалися торговельними візитами. Чимало аборигенних жінок стали дружинами чоловіків на острові Муралуґ, де вони бачили городи, луки й стріли. Як так сталося, що ці елементи новогвінейського суспільства не перенеслися в Австралію?

Культурний бар’єр уздовж Торесової протоки вражає нас лише тому, що ми хибно уявляємо, нібито тут, за якихось 16 кілометрів від австралійського узбережжя, існувало повноцінне новогвінейське суспільство, яке практикувало інтенсивне рільництво і свинарство. Насправді ж аборигени півострова Кейп-Йорк ніколи не бачили істинного новоґвінейця. Торгівля, натомість, велася між Новою Гвінеєю та найближчими до неї островами; далі між цими островами та островом Мабуяґ, розташованим на півдорозі до Австралії; потім між о. Мабуяґ і о. Баду, що лежить ще далі на південь; відтак між о. Баду і о. Муралуґ; і, нарешті, між Муралуґом і півостровом Кейп-Йорк.

Новогвінейське суспільство втрачало на силі мірою просування цим ланцюжком островів. На них рідко траплялися свині або й узагалі їх не було. Низовинці з півдня Нової Гвінеї займалися на островах Торесової протоки не інтенсивним рільництвом, характерним для новогвінейських верхогір’їв, а вирубно-вогневим рільництвом, значно доповнюючи його рибальством, полюванням і збиральництвом. Важливість навіть цих вирубно-вогневих практик зменшувалася мірою просування від півдня Нової Гвінеї до Австралії через вервечку островів. Найближчий до Австралії острів Муралуґ був посушливим і майже непридатним для рільництва, тому він підтримував лише невелике населення, яке жило переважно з морепродуктів, дикого ямсу та плодів мангрового лісу.

Взаємодія між Новою Гвінеєю та Австралією через Торесову протоку, таким чином, нагадувала дитячу гру в «зіпсований телефон», під час якої діти сідають колом, хтось один із них шепоче слово на вухо наступному, котрий шепоче те, що почув, третій дитині, і слово, яке кінець кінцем, остання в колі дитина шепоче першій не має нічого спільного із початковим словом. Так само і торгівля через Торесову протоку була своєрідним «зіпсованим телефоном», який доносив до аборигенів Кейп-Йорка щось дуже відмінне від новогвінейського суспільства. Крім того,