Читати книгу - "На лезі клинка"

живі — один хрін! Не знаєте, що сталося, га?

Шукач спохмурнів. Йому це не подобалося. Схоже, поки їх не було, щось змінилося, а він знав із досвіду, що змін на краще не буває.

— Питатиму я, — відрізав Тридуба. — Ти тільки напружуй свій мозочок, щоб відповідати. Хто досі бореться? Хто ще не схилився перед Бетодом?

Незважаючи на свій стан, Моква засміявся.

— Нікого не залишилось! Боротьба скінчилась! Бетод тепер король. Король всієї Півночі! Кожен перед ним схиляється…

— Ми не схиляємось, — гримнув Тул Дуру, нагинаючись. — А що Стариган Ял?

— Мертвий!

— А Кісьба чи Хрипій?

— Мертвий раз і мертвий два, тупі уйобки! Бої тільки на Півдні! Бетод оголосив війну Союзу! Так-так! І, щоб ви знали, ми їх чавимо!

Шукач не знав, вірити цьому чи ні. Король? На Півночі ніколи не було короля. У ньому не було потреби, а якби й була, Бетода він обрав би в останню чергу. Та ще й війна з Союзом. Ну і дурість. Південці завжди кількісно переважали.

— Якщо тут не ведеться боротьба, — мовив Шукач, — то навіщо ви вбиваєте?

— Йди нахуй!

Тул так смачно ляснув його по обличчю, що той беркицьнувся на спину. Доу додав копняка зі свого боку, а тоді знову всадовив його рівно.

— За що ви їх убили? — спитав Тул.

— За податки! — крикнув Моква, з носа якого сочилася кров.

— Податки? — перепитав Шукач. Це було дивне слово, про значення якого він лише здогадувався.

— Вони відмовились платити!

— Хто ці податки стягує? — запитав Доу.

— Бетод, а хто ж іще? Він привласнив всю цю землю — розігнав клани і забрав її у своє володіння! Люди перед ним у боргу! Тож ми збираємо належне!

— Податки, га? Ця хуйня точно прийшла з Півдня! А якщо їм нічим заплатити? — запитав Шукач, якого аж вернуло. — Ви їх вішаєте, так?

— Якщо їм нічим заплатити, то ми можемо робити з ними що завгодно!

— Що завгодно? — Тул схопив Мокву за шию, стискаючи її своїм лапищем так, що у того ледь не вилазили очі. — Що завгодно? То тобі завгодно їх вішати?

— Годі, Грозова Хмаро, — мовив Доу, розліплюючи товсті пальці Тула і легенько відштовхуючи його вбік. — Годі, здорованю, тобі не годиться убивати чоловіка зв’язаним.

Він поплескав його по грудях, беручись за свою сокиру.

— Це робота для таких, як я.

Моква нарешті більш-менш оговтався від хвату Тула.

— Грозова Хмара? — прохрипів він, озираючись на них. — То ви у повному зборі, еге ж! Ти Тридуба, ти Мовчун, а он і Найслабший! То ви не коритесь, так? Які ж ви охуєнні молодці! А Дев’ятипалий де? Га? — глузував Моква. — Де Кривава Дев’ятка?

Доу розвернувся і провів великим пальцем по лезу сокири.

— Ліг у могилу, як ото зараз ляжеш ти. Ми почули все, що треба.

— Розв’яжи мене, виродку! — крикнув Моква, намагаючись звільнитися з мотузок. — Ти не кращий за мене, Чорний Доу! Ти викосив більше людей, ніж чума! Розв’яжи мене і дай клинок! Ну ж бо! Ти що, боїшся битися зі мною, боягузе? Боїшся дати мені шанс змагатися на рівних, га?

— Ти називаєш мене боягузом? — загарчав Доу. — Після того, як вбив дітей задля забави? Ти мав клинок, але ти його кинув. Це був твій шанс, от ним і треба було скористатись. Такі, як ти, не заслуговують на більше. Коли є що сказати путнього, краще кажи зараз.

— Та срав я на вас! — закричав Моква. — Срав на вас усіх…

Сокира Доу з усього розмаху врізалась йому межи очі, збивши його на спину. Якусь мить він ще смикався, а тоді завмер.

Жоден із них не відчув особливого жалю — навіть Форлі усього лише скривився, коли лезо вп’ялося у череп. Доу нагнувся і плюнув на труп, втім, Шукачеві було важко його звинувачувати. А от з хлопцем справа була складніша. Він витріщився на мерця великими, круглими очима, а тоді поглянув на них.

— Ви ті самі, — мовив він, — ті самі, кого переміг Дев’ятипалий?

— Еге, хлопче, — відказав Тридуба. — Ті самі.

— Я чув історії, історії про вас. Що ви зі мною зробите?

— Гарне питання, що тут скажеш, — буркнув Шукач про себе. Шкода, що він уже знав на нього відповідь.

— Він не може залишитися з нами, — сказав Тридуба. — Нам не потрібен зайвий клопіт і ризик.

— Він лише пацан, — мовив Форлі. — Ми могли би його відпустити.

Ідея була гарна, втім, не надто переконлива, і вони всі це знали. В очах хлопця зажевріла надія, але Тул поклав цьому кінець.

— Ми не можемо йому довіряти. Не в цих краях. Він розкаже комусь, що ми повернулись, і тоді на нас почнуть полювати. Цього не можна допустити. Крім того, він теж доклав рук до того звірства на фермі.

— Але який в мене був вибір? — спитав хлопець. — Який? Я хотів рушити на Південь! Хотів воювати із Союзом і заробити собі репутацію, але мене відправили сюди збирати податки. Якщо мій командир наказує щось, я мушу це виконувати, бо як інакше?

— Ніяк, — погодився Тридуба. — Ніхто не каже, що ти міг зробити щось інакше.

— Я не хотів брати в цьому участь! Я казав йому, щоб він відпустив малечу! Ви повинні мені вірити!

Форлі втупився у свої чоботи.

— Ми тобі віримо.

— Але ви все одно мене вб’єте, як худобу?

Шукач прикусив губу.

— Ми не можемо тебе ні взяти з собою, ні відпустити.

— Я не хотів брати участь. — Хлопець похнюпив голову. — Хіба це справедливо?

— Ні, — погодився Тридуба. — Це аж ніяк не справедливо. Але на тому світ стоїть.

Сокира Доу врізалась у потилицю пацана, і він розпластався ницьма. Шукач скривився і відвернувся. Він знав, що Доу зробив так навмисне, аби їм не довелося бачити обличчя хлопця. Ідея ніби була гарна, і він сподівався, що іншим це якось допомогло, але тому хлопчині було байдуже, як лежати — обличчям вгору чи обличчям вниз. Шукачеві зробилося майже так само зле, як на фермі.

Це був аж ніяк не найгірший день у його житті. І все ж паскудний.

Шукач спостерігав за рухом колони по дорозі, знайшовши гарне і непримітне місце поміж дерев. Він також подбав про те, щоб сісти з навітряного боку, бо, чесно кажучи, від нього трохи смерділо. Це була якась чудна процесія. З одного боку, вони виглядали як солдати, котрих щойно зібрали для посполитого рушення й одразу ж послали на битву. З іншого, з ними всіма щось було не так. Зброя здебільшого стара, а обладунки різношерсті. Ніби й марширують, але силувано і