Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

Тепер уже це справа інших. І я серед них не маю честі бути.

— Ольшанський отруївся в камері, — глухо сказав Хилинський. — Тиждень тому. Мені Щука казав. І останні слова в показаннях були такі: «Більше не маю чого сказати. Прожив більшу частину свідомого життя, і прожив його марно, не зробивши, крім початку дороги, майже нічого людського. Можливо, суворіше, ніж ви судите мене, я суджу себе сам. І засуджую. На смерть».

— То як же, звідки отруту роздобув? Не оглядали?

— Оглядали. Цей чоловік казав правду про можливість піти геть, коли тільки захоче. Під коронками верхніх іклів хірургічним методом була зашита маленька капсула з отрутою. Давно. Може, ще за німців. Мало чого він міг від них сподіватися. І от знадобилося. Ложкою, як важелем, натиснув і роздавив. Міцно, видно, доводилося натискати — зламав два нижніх різці.

— Хто йому тоді зробив таке?

— А хто тепер може довідатися?.. Виходить, чекав, знав, що кожній мотузочці буває кінець. І знаєш, чомусь навіть шкода. Оце був з вартих уваги ворогів. Не слизняк якийсь. З такими важко й небезпечно, але й приємно мати справу.

Сидів випроставшись у кріслі. Навіть у низькому кріслі — високий, сивий. І зараз не містер Сміт і не слов'янин, а просто літня, стомлена людина. Між цими полицями з книжками, багато з яких він, мабуть, не встигне прочитати. Сухе обличчя з обважнілими повіками. У красивій чоловічій руці початий келих.

— Ще й жартував в останню годину. Ніби натякаючи: «Це називається: нарешті після надмірної зацікавленості історією перейшов до тісного контакту з сучасністю».

— Помовчіть, Адаме.

Він мовчки згодився зі мною. За вікном світили крізь липові шати нічні вогні, яких останній Ольшанський уже не міг бачити. І мимоволі думалося, що колись не побачимо їх і ми. Яке безглуздя перед цим були всі намагання, привілеї, скарби, влада над душами й тілами?! Яке це все було тричі прокляте безглуздя!

— Я повинен був передбачити, — сказав Хилинський. — Зважаючи на його професійну досвідченість, не забуваючи про знання Сходу… І ще: мене якось вразила одна думка: хто міг після нюрнберзького вироку передати Герінгу ампулу з ціаністим калієм?

— Кажуть, дружина під час прощального поцілунку.

— Ні. Психіка не та. І я подумав, що там могло бути саме так… як з цим. Не знаю, чи мав я рацію. А потім, певне, оглядали? Але могло бути: здавна чекав кінця, бо був тваринний страх смерті, а коли довідався, що пощади не буде, що порятунку нема нізвідки, що шибениця, — тоді покінчив. Все ж хоч і огидна, паскудна, гнила погань, розбещена цим сифілісом необмеженої влади й розкоші, але все-таки в минулому військова людина.

— Облиште, Хилинський. Ви й самі бачили військових, які клали в штани гірше за іншого цивільного. Та й у лікаря не було жаху. Просто не хотів жити. — Я почав ніби здогадуватися і робитися видющим: — Я, здається, розумію хід ваших думок. Скажіть, була б йому?..

— Не знаю. Про смерть Мар'яна він не знав, про «подвиги» тих мерзотників — також. Може, й не була б.

— Ясно, — сказав я. — І він, однак, заслужив забуття. Бо навіщо йому було вже жити? Та ще за гратами… Довго… Він заслужив.

Хилинський мовчки простягнув мені сигарети.

— Свої, — сказав я.

Дістав нову пачку, роздер зубами. Хилинський стежив за мною.

— Що, крах звичок старого кавалера?

— Так. Коли вже крах всього під'їзду кавалерів, то чим я кращий? Ростик женився.

— Та ще дехто, — усміхнувся він.

— Квартира Лигоновського стоїть пуста. З часом по селиться хтось. Певно ж, також жонатий. Буде і в нас на сходах спочатку писк, а потім і заревуть, як сирени.

— Ах, чорт, — Хилинський раптом стукнув кулаком по стільниці. — Падлюка, дурень нещасний. Мав ти рацію: який матеріал пропав… Розумний, винахідливий, освічений, бувалий, талановитий, як чорт. Знаєш, який лікар? Казали колеги — цар і бог. Одним знанням людської психіки більше робив, ніж інші різними там резерпінами і серпазілами. І так не зуміти, так паскудно розпорядитися власним життям! Потрібні йому були ті струхлявілі реліквії, давно знищена слава роду. Такий лікар, такий людинознавець! Мало йому було цього для самоповаги… З покидьками зв'язався, з непотребом, з негідниками. І сам став негідником. У, віслюк!

Випили ще трохи. І я з подивом побачив, що мій «незламний» сусід трохи захмелів.

Дивився на портрет в овальній рамі. Ніколи я не бачив такого виразного обличчя. І такого гарного водночас.

І в Адама так змінилося обличчя, так затремтіли губи, що я зовсім не здивувався б, якби він уперше на моїх очах заплакав.

— Помста все-таки є, — глухо сказав він. — Є. За кожну краплю крові, за кожну сльозу. Не тепер, то завтра. Не самому, то нащадкам. Їхній суд або суд совісті — помста є. Вона не спить. І записує в книгу людської долі, і падає на голови злочинців або їхніх дітей розором, бідою, війною І нікому не втекти. І я впевнений (і це дає мені силу жити) — ригнеться і тим, хто її вбив. Страшно ригнеться. І тільки це дає мені силу жити, думка, що я, скільки сил слабких вистачить, допоможу запобігти цього на майбутнє. І тільки це… силу жити. — Нервово затягнувся. — Ти почекай, коли задумаєш розповісти про все це. Ти трохи зачекай.

— Я почекаю. Може, й кілька років.

Стук почувся в стінку. З сусідньої квартири. Моєї. Дружина кликала нас пити чай.

— Ну, а ти що надумав? — спитав, заплющивши очі, Хилинський. — Які висновки для життя зробив? Все-таки, що не кажи, події з тобою відбувалися не буденні.

— Не знаю, — сказав я. — Знаю тільки одне. Постараюсь прожити життя, решту його, сповна. Як у ці дні. Віддати себе повністю братам. І тоді я піду на зустріч з богом, якщо він у мене є, своїми ногами і твердою ходою. Не повзучи. Не згинаючи навіть колін. І не молитиму в нього, як не молив ні в кого за життя. І я скажу відверто: «Я відробив сповна і з власної охоти свою каторгу на землі. Я зробив навіть більше того, що міг. І не для себе, а для них, для цього океану, для мого народу. І тепер я прийшов до тебе не клянчити винагороду. Дай те, що мені належить за мою працю, якщо ти є. А якщо нема — я не шукатиму винагороди за діла мої. Ніде».

— Амінь, — сказав Адам.

Мерехтіли за відчиненим вікном нескінченні вогні. О життя!

ПРО АВТОРА

Володимир Семенович