Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

З батьком я тоді був на ножах. Можливо, найгостріших За все життя. Бо тільки зараз я стою ближче до милостивої Збавительки і всепрощаючої Рятівниці, ніж стояв тоді. Бо в той час мені не подобалося, що він крутить роман з паном Розенбергом.

Кепсько мені було. Могутня гарна статура, досконале в своєму гонорі обличчя, лев'яча грива сивого чуба. Напрочуд маленькі і зграбні кисті рук і ступні ніг. Боже, які витончені, бездоганні риси людської породи! В кіно таких знімати, тримати першими друзями, боронити за всяку ціну.

А замість цього за досконалою, божественною оболонкою роз'їдена іржею наскрізь, обліплена до останку кров'ю і багном суть. Проказа сумління, розумовий сифіліс. Доля, бог чи хто там ще, як же ви непоправно, смердюче жартуєте іноді з людьми! Це він стікає отруйним гноєм, це його діяльність призвела до всього. А я не можу осудити його, бо покривджений за всіх людей. Бо це я зневажений, знеславлений, заплямований.

— До чого тут смерть? — з цим новим і нестерпним почуттям своєї людської спільності все-таки запитав я.

— А хто мені може заборонити ну хоча б розбити макітру об стіну, відмовитися приймати їжу? Добре — знайдеться метод, щоб я не зробив цього. А хто заборонить мені не хотіти жити? Виключу себе — і все. Повірте. Із усвідомленням висхідного шляху до великого спокою, найбільшого визволення від усякої журби, — нічого важкого в цьому нема. Зупинити серце на годину чи назавжди — яка різниця? — Він подивився на Щуку й усміхнувся. — Ну, як кажуть литовці, «дар по вєна», ще по одній. Ні, я не зараз. Чого ж я стану підводити вас і ваших колег. Щуко? До того ж мені треба дати ще офіційні показання. Бо це, що зараз, просто собі розмова. Спершу я все висловлю офіційно де треба. Це виправдає мене в одному: що я мало не звів з розуму Антона. Цього я також робити не хотів… То знову без дзвону чарок.

Ольшанський повільно випив коньяк.

— Ну от, це бодай і все. Он там мій кабінет, а в ньому телефон. Сходіть, Щуко, і подзвоніть туди, де зараз повинні будуть зайнятися мною… До тієї межі, до якої я вважатиму це доцільним. І зачиніть за собою двері, я не хочу знати, якими словами це говориться. Не мав такого досвіду і не хочу його набувати.

Щука пішов у кабінет. Ми втрьох сиділи мовчки, втупившись у вікно на живі міські вогні.

— Я знаю, що на мене чекає, — сказав лікар. — Можливо, й найгірше (з чиєї точки зору дивлячись). Як це там називають: «вишка», «дірка»?

— І так кажуть, і так, — несподівано для себе самого сказав я.

— Швидко крокуєте. Явний поступ. Може б, до Щуки пішли?

— Пізно, — я вперше за цілий вечір розлютився. — Але куди хочете пішов би, аби отаких, ганебно байдужих до людей, своїми силами, без ніякої міліції карати.

Ми чули невиразні слова Щуки за дверима. Потім він поклав трубку, зайшов до кімнати і сів на своє місце.

— Подзвонив.

І тут Ольшанський раптом розсміявся:

— На хвилину мені стало шкода. Він вискалив білі рівні зуби:

— Невеличкий рецидив жалю. А здорово це, Космич. Сила, могутні руки за спиною. Рід велетів-людей на велетах-конях. І стяги над головою. І слава на весь світ.

Хлопці б'ють у сокири,

Сині, немов небо,

Пахолки в руде полум'я щитів своїх ударяють,

Древком підперши зеніт і тремтячи від гніву,

У хмарах чорного диму стяг великий має.

Здорово! Земля гуде під копитами. Обличчя й руки з бронзи. Нічого мені там не потрібно було, крім того, щоб звеличити велику хоругву. Останній Ольшанський мав і померти з гонором. А помре… Останнє: думаєте, чому я так легко погодився з усім? Загинуло все, що підтримувало мою гідність. Ось помру Лигоновським.

— І краще було б, — сказав я. — Дослідник, мандрівник, лікар. Совість, незаплямоване ім'я. Не ім'я з роду негідників.

— … помру Лигоновським. Великої хоругви не буде.

— Так. Останній Сапега похований на Вавелі. Але вас не поховають ні в Ольшанському костьолі, ні біля нього. Бо ті — це був рід воїнів. А ви — рід негідників і пройдисвітів. І ви ще з них кращий, хоч і зв'язалися з бандитами. Що ж ви наробили, Ольшанський? Який великий людський матеріал поховали в собі, поховали, каменем притиснули!

Пробігли по шибках відблиски од потужних фар машини, що розверталася в дворі. Пробігли, потанцювали по шибках, по обличчю Лигоновського, потім зникли, бо машина вже була під самим будинком і світло, видно, падало на двері під'їзду.

Згасло світло.

— Оце по мене, — підвівся Ольшанський. — Ану, «стшеменнего», як кажуть поляки. — І слова свого не знайшов. — До зустрічі, Хилинський. Радий був з усіма вами познайомитися. Якщо вам буде потрібне визнання ворога — я вам висловлю його… Гадаю, багато в яких своїх міркуваннях, поглядах, сподіваннях я помилявся. Бувайте, Космич. От ви вже — назавжди. — Зробив крок до дверей, в яких уже стояли дві постаті. — Стежте за мною, хлопці, в чотири ока Чуєте? — Ще крок. — Ну от, останній… сам розбиває родовий щит на своєму надмогильному камені. «І герб родовий розбивають на камені тім…»

І зник. Вийшов надвір. Туди, де щойно промайнуло його обличчя, а потім зникло світло.

Епілог

Кінець під'їзду кавалерів

Кілька років тому і приблизно через місяць після подій, на яких я закінчив свою розповідь, ми з Хилинським сиділи в його квартирі за шаховою партією. І партія та була не партією, а суцільне непорозуміння, і настрій у нас тому був не з кращих.

А за вікном стояв м'який і добрий липневий вечір. І зрозуміло, що не за безглуздими шахами треба було сидіти, а десь у лісі біля вогнища. Над річкою. Чистити рибу на веслі, різати цибулю, чистити картоплю. Одне слово, все що завгодно, тільки не це.

— Ну що, по маленькому коньяку? — запропонував Хилинський, раптом змішавши фігури.

— Один з польських, здається, детективів так і починається: «Капітан пив усе, крім какао».

— Поганий початок, — сказав Хилинський. — У нас би його редактор зарізав.

— Вип'ємо за редакторів, які розуміють гумор.

Випили. І знову ніби пролетів над нами тихий ангел, а простіше кажучи, ніби народився десь злодій.

— Ти чому не питаєш, чим уся ця історія скінчилася, — раптом спитав Адам.

— Мене вона перестала цікавити. Знаю, що вона скінчиться так, як треба. І кожний дістане, що заслужив. Я зробив, що міг. Просто в пам'ять про всіх тих людей, що відійшли передчасно.