Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

чарівника. А проте цікаве ще одно народне пояснення цієї недуги, яке має деяке відношення до ваших, пане поручнику Кремер, попередніх слів про несамовите вражіння, яке робить собаче виття на людину. Оповідав мені про це один московський студент у Берліні, якого я зумисне розпитував про подробиці цієї рідкої вже на заході недуги. Отже, серед російського народу має бути вірування, що коли жінка, головно вагітна, збудиться в ясну місячну ніч і почує знадвору виття собаки та необережно підбіжить до освітленого місячним промінням вікна, то негайно стає «клікушею», бо «нечистий», втілений у собаці, переходить дорогою місячного світла в її тіло. Саме такі «жінки-клікуші» є справжніми «hurleuse», як їх називає Меріме, бо вони саме виють, як собаки.

– Зверніть також увагу, – заговорив знову поручник Кремер, – на ту обставину, що людям, мабуть, найлегше наслідувати зі звірячих голосів – голос собаки. Чимало людей вміє наслідувати їх по-мистецьки, а всі ми самі зазнали перед хвилиною тої дивної приємности, яку знаходимо в імітуванні собачого гавкання і виття. Здавалось би, що відзиваються в нас тоді голоси забутого звірячого «я». Голосова скаля собак досить широка, а емісія голосу подібна трохи до людської. Зі свого боку виття собак елєктризує нас своєю сумовитою, переливною вібрацією і зловіщим виразом нагадує нам біль і смерть. Позволите, що розкажу вам такий випадок…

Почалася низка оповідань про зловіщі знаки, подавані виттям собак, при чому чарка вина додавала старшинам більшої фантазії. Розмова не відривалася вже від раз вибраної теми і справді того вечора говорили на диво тільки про собак.

Було після десятої, коли старшини куреня розійшлися по своїх шатрах на супочинок. Поручник Улашин не хотів ще кластися спати. Низьке полеве шатро непривітно дивилося на нього своїм чорним відслоненим отвором, поза яким ждало його вузьке, тверде, схоже на мари, похідне ліжко. Нічна година тихо спливала на землю і якась солодка туга лоскотала серце після кількох чарок випитого вина. Гарно було йому стояти так мовчки, непорушно, серед приземних тіней рівнини, знявши з носа цвікер у чорній оправі і дивитися в срібно-біле обличчя місяця, що так смішно колесував, двоївся перед його короткозорими очима.

Довкола у білому світлі, немов у молоці, сумирно лежав німецький табор.

– Kamerad schlafen gehen! Schlafen… schlafen…

Показалося йому, що звук тих німецьких слів паде у лагоду цієї волинської ночі, мов розжарені вуглики на тихе плесо води. Чш… чш… чш… І що, власне, робить він тут серед тих чужих йому, сіро-зелених істот, цих з’їдачів мармоляди, що кишать у сутінках по землі, позакутувані у свої плащі? Став неспокійний. Кров бриніла в його живчиках, а нерви тихо лепетіли. Від останнього присипання гранатою, не все було в порядку з його нервами. Пішов поміж ряди сплячих вояків і аж за табором на дорозі в село запанував трохи над собою.

Ніхто не знав, що поручникові Улашинові заманулося в цю місячну ніч перейтися в напрямі безлюдного села. Він пішов, зовсім не думаючи про те, що наражується на яку-небудь небезпеку. Кортіло його ввійти в те село, заглянути до пустих хат, до пустих комор, відчути колишній ритм його завмерлого серця, збагнути таємну книгу життя, записану невидними словами на дверях кожної хатини. Чого то не доказує часом вино і місячна ніч?

Звернув на доріжку, що з широкого шляху провадила в село. По правому боці перед селом стояла, немов передня чата, самітна хатина. Ворота були зачинені, навіть суканою мотузкою зав’язані. Двоє хатніх вікон і мала шибка в стайні відбивали в собі світло місяця і кидали зі своєї чорної глибини той несамовитий, мутний блиск, яким проймають всі вікна пустих хат у місячну ніч.

Поручник оперся ліктями на воротах. Збуджена його уявою станула на порозі хатини присадкувата тінь колишнього господаря, а у вікні майнуло дівоче обличчя.

Беззв’язні думки снувалися з голови поручника, немов липке павутиння, що чіпається до кожного стрічного предмету. Солдатський дірявий чайник на гноївні… поламаний костур, припертий під хатою… оббитий, немов вишліфуваний, праник серед подвір’я…

Пішов далі в напрямку села, посміхаючись до місяця, до піль, до темної плями села, що маячіло недалеко. Думав про любов, і неприємний спомин стягнув на хвилину його брови. Це було в горах, на літнищі, перед війною. Молодиця гуцулка вибігала до нього вечором у сад, а в неділю стрічалися звичайно в лісі, серед гір, куди вона виходила буцімто по афини.[35] Одної такої неділі підстеріг їх у лісі гуцул, її чоловік. Улашин побачив його, як він твердими кроками брів по глибокому мосі в його бік, підійшов і без слова вдарив Улашина кулаком в обличчя. Поручник не міг тепер уявити собі, як це сталося, що тоді, після удару в лице, він з роблено-погірдливим усміхом на устах, так само без слова чим швидше відійшов. А коли так незвичними рухами зсувався чим хутше зі скал, поринаючи щохвилини в повені мохів, почув за собою сміх. Це сміялися тамті – обоє. На другий день складав саме свої речі, щоби забратися з того села, як до його кімнати ввійшла гуцулка. На устах і очах мала зальотний, а разом якийсь материнський усміх.

– Паничу, – сказала, – якби мій був знав, що не віддасте, то бігме, був би не бив. Лишіться, паничу! Мій казав, що вже вам нічо не ме казати.

Ах, як палили його тепер при спомині ці слова! Щойно тепер, на війні, він зрозумів цілу глибінь тодішньої своєї нікчемности. Так, щойно тепер, коли приходилося йому йти самому і вести людей на кулі і смерть, коли кожний стріл учив його нової твердої фільософії життя, а кожна рана вчила його боготворити тіло та кров, з яких родиться дух. Тепер, після шести літ, дзвенів у його вухах цей глумливий сміх гуцула і гуцулки, немов шаркіт сталевого ножа на твердім точилі його теперішньої душі.

Перша хатина, якою зачиналося село, стояла по правому боці, близько біля дороги. Малесеньке подвір’я перед одиноким вікном не мало тину, тільки два похилені стовпи замість воріт. Напіврозвалений карничок стояв біля хатини на чотирьох широко розставлених лапках, немов сліпе безсиле щеня. У межу з цією хатиною, відгороджена рівним, плетеним грабовим тином від вулиці і обшарпаного сусіда, серед просторого подвір’я німіла своїми замкненими дверима, немов багацька молодиця з ціпко стисненими устами, висока хата з новою стриженою, надміру високою стріхою. На середній дошці високої фами вгорі виднів до місяця великий, синькою намальований трираменний хрест, а на фіртці, завішена на цвяху, висіла стара почорніла ікона Пречистої.