Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

з наїженою шерстю по пустих обійстях, городах та вулицях. Часом перебігав дорогою худий, охижілий кіт і, вистрибнувши на поблизьке дерево, здивовано приглядався відділам війська.

Сотник Бурґгардт їхав попри свій відділ на втомленім коні. Вечірнє сонце, немов червоний когут на тині, сплескувало над обрієм золотими крилами. Безлюдні поля, глухі ліси і мертві села пригноблювали старшин. Вояки були втомлені цілоденними походами. З-під ніг клубами здіймалася курява, осідала чорною верствою на спітнілих обличчях, вкривала сірою поволокою зелені німецькі мундири, набивалася в очі і не давала дихати. Сотник під’їхав дрібним трюхцем до старшини, що йшов стежкою попри дорогу. Був це одинокий у його відділі старшина австрійської армії, українець, поручник Улашин, приділений австрійською командою до німецького куреня як українсько-німецький перекладач для зносин з місцевим населенням.

– Маю чимраз більшу охоту казати палити по черзі кожне таке мертве село, – сказав до нього сотник, немов попрікаючи його за ту пустку, яка починала вже виводити німецького старшину з рівноваги.

– Пане сотнику, – відповів поручник. – Це ділає мені не так нерви, як на серце.

В кутиках уст сотника промайнув їдкий усміх.

– Боюся, – говорив далі поручник, – що все одно мої земляки, якщо повернуться коли сюди, не застануть і сліду зі своїх сіл.

– Так їм і треба, – сказав шорстко сотник і, немов боячись дальшої розмови про нецікавих земляків поручника, стиснув коня острогами і почвалував далеко перед кольону свого куреня.

«Так їм і треба! Як легко сказати таку велику правду, – думав вслід за ним поручник, – але як тяжко її на собі переносити».

Оподалік шляху під горбком розкинулося велике мертве село. Замурзані, вкриті потом і пилом обличчя вояків жадібно зверталися в сторону білих хат, мріючи про вигідний відпочинок. Однак сотник минув доріжку, що звертала зі шляху в село і їхав далі. Поручник Улашин вдивлявся в панораму села з дивною тугою. Лежало розкинене на пригорбі, як на долоні, зелене інтензивною літньою зеленню садків, і поблискувало рожевавою білиною стін та золотою пурпурою вікон, у яких відбивалася заграва заходу. Було безлюдне, як усі придорожні села.

Ішли ще який кільометер уперед, коли шлях вийшов на розлогу толоку. Поміж чорними кущами, розкиненими то тут, то там, немов велике кертовиння, гралося вже біле несміле світло місяця з останками прощальних фіолєтів сонця.

– Постій куреня!.. – залунав грімкий голос сотника.

По сотнях перейшла елєктрична іскра. Ряди вирівнялися, ноги набрали знов сталевої пружности. Слова команди падали поміж утомлені ряди сотень, як краплі дощу на висохлі скиби. Раз-рраз… ударили ритмічно вояцькі кроки по м’якому поросі дороги, що густою хмарою підбився вгору. Потім сотні звернули на оболоння, і там їх кроки перемінилися в приглушене травою дудніння.

Курінь розбив табор. Розіслав і поуставляв полеві чати. На оболоння заїхали сотенні кухні, на боці рівним, виміреним каре уставилися вози обозу. Вгорі із синьої півкулі неба виступав чимраз сильніший рефлектор місяця. Збоку недалеко майоріла чорна стіна лісу. Село заховалося за бугором у віддалі яких двох кільометрів. Поручник Улашин з елєктричною лямпкою у руці завзято вишукував на мапі його назву. Це було село Маличі.

При вечері за похідним старшинським столом велася розмова про евакуацію і зійшла на покинутих, охижілих, виголоднілих собак. Команда армії видала була саме наказ стріляти всіх собак на евакуованій території, щоби забезпечитися від масового сказу, який почав уже був прокидатися в деяких околицях. Сотник Бурґгард оповідав у зв’язку з тим про один дрібний випадок зі свого життя. Ішов одного разу досить пізно вночі якоюсь малолюдною вулицею Берліна, нараз приступив до нього незнайомий молодий чоловік і зі спазматичною тривогою у голосі попросив, щоби сотник дозволив йому йти разом з ним.

– Прошу, – сказав сотник, – але, будь ласка, скажіть, яка причина цього вашого бажання і тої дивної тривоги, яку примічаю у вас.

– Я боюся собак, – була відповідь. – Боюся собак.

Опісля розказав, що перед кількома літами покусала його дуже тяжко ланцюгова собака. Відтоді він носить у собі непогамовний нервовий жах перед собаками, так що коли випадково мусить перейти сам вулицею міста, одна думка про собаку доводить його до панічного страху, і він мусить завжди звертатися за охороною до незнайомих перехожих. Ніякі зусилля його волі не помагають, а кінчаються ще більшою панікою.

Коли всі висказали свою думку і згодилися на те, що собак бояться нераз дуже відважні люди, звернув увагу один зі старшин на дивно несамовите вражіння, яке робить на людей виття собак.

– В одному оповіданні Меріме, – говорив цей старшина, – є цікава згадка про пошесне божевілля, яке прокидається по селах Росії і проявляється в такий спосіб, що несподівано якийсь чоловік чи жінка в селі починає вити, як собака, за ним вслід стає вити його сусід чи сусідка, так що і кілька днів виє ціле село і то незгірше від тічні собак. На всякий випадок, цікаве явище і варто побачити таку картину.

– Ах, це так звана «клікуша», – потвердив його слова курінний лікар. – Так називають росіяни людей, навіжених тою недугою. Вона досить поширена, головно в північно-західних землях Росії. Є це звичайні «біснуваті», які під час своїх нападів кричать найріжнішими голосами. Найбільше поширена, і то не тільки в Росії, була ця недуга в XVII і XVIII сторіччі. «Клікуш» обвинувачували тоді у зносинах з дияволом, який буцімто говорив та кричав їх устами і через те їх переслідувала церква та громадські суди, їх допитували на тортурах, а пізніше у XVIII сторіччі російські громадські суди карали їх буками, або 6 – 9-місячною тюрмою. З одної громади було обвинувачених одного разу близько двісті п’ятдесят, з того около ста чоловіків, решта жінок. Це найбільше гуртове число «кліку» з одної місцевости, записане в медичній статистиці.

Після слів лікаря запанував при столі поміж старшинами гамір та сміх і загальне наслідування собачого гавкоту та виття. Лікар докінчував своє пояснення про причини цієї недуги вже тільки кільком найближчим, поважнішим сусідам.

– Головний підклад цієї недуги, – говорив він, – це істерія. Однак безпосереднім товчком, який спричинює ці нервові припадки, є звичайно якесь сильне нервове потрясіння. Тому серед народу причиною «клікуші» вважають нещасливу любов, смерть милого, подружжя за нелюбом, любовну зраду і тому подібне. Дальшим розсадником є суґестивна або автосуґестивна заразливість, якої передумовою є, розуміється, також пригідне нервове підложжя.

– Позір, панове! Ніяких любощів тут на Волині! – крикнув весело поручник Улашин, – инакше готові ви всі приїхати додому на смичах. Що сказали би на те ваші Ґретхен?

– Народня лікарська мудрість, – викладав далі лікар, – пояснює цю недугу також насланням злої людини, відьми або