Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

— Не говори таких дурниць про ґранати, — сказав невдоволено якийсь вояк. — Капітан має такі піґулки, що викликають омління. Зажиє таку піґулку і вмліває. Я бачив його вже тричі в полі і за кожним разом, як тільки приходить до наступу, то він вмліває, паде і кричить, щоб його забрали до лічниці. Так, так, колєґи, наші панове старшини вміють давати собі раду, хоч би тому, що знаються, мов лисі коні. А нашого брата то хіба тоді дають до лічниці, коли вже несе свою голову під пахвою.

— Про ці піґулки я також вже чув, — сказав Марек, нахиляючись до вуха Швейка. — Не маю відваги самому собі щось вистроїти. Доведеться хіба таки впасти трупом від ворожої кулі чи ґранати.

— Знаєш, колєґо, — потішав його Швейк, — ранок є завжди мудріший від вечора. Переспися, а завтра побачимо. А що є там дальше перед нами? Ти не бачив?

— Нічого нема, — сказав Марек. — Є якісь три російські гармати і кілька скорострілів. Все це залишилося на полі, бо ніхто не хоче цього тягнути. До чорта кому цього треба! Всі такі потомлені!

Марек підніс ковнір, вигідно положився і як стій заснув.

Швейк тим часом курив файку, а коли якийсь капрал покликав його, щоб негайно пішов на варту, взяв кріс і пішов.

Проійшов кілька кроків серед темноти в напрямі, який вказав капрал, і нагло поховзнувся. Мало не перевернувся на землю.

Подивився під ноги і при відблиску жару файки побачив на землі людську ногу в халяві чобота разом з частиною черева, з кишками, обмотаними на халяві.

— Бідолахо, бідолахо, — прошептав наляканий трохи Швейк. — Санітари щось не дуже про тебе подбали. На страшнім суді будеш мусити по кусневі стягатися.

Швейк звелів іти спати вартівникові, якого заступив і по хвилині розпізнав в пітьмі залишені москалями гармати, а недалеко від них два скоростріли.

— А дивіться, дивіться! — сказав сам до себе Швейк. — Москалі мають скоростріли на коліщатах. Це таки краще, ніж носити ту погань на плечах. — Один скоростріл прив’язав собі до пояса, другий вхопив за замок і рушив з цією здобиччю в напрямі окопів.

— Гайда! Вперед! Марш! — підбадьорював себе весело Швейк.

Коліщата скрипіли, Швейк трохи сопів, але тягнув захоплено дальше. Вкінці станув на тому місці, де йому наказали вартувати, а коли по годині прийшла зміна, затягнув оба скоростріли аж до ровів і в якімсь розмріянім задоволенні заснув між обома скорострілами.

Досвіта в окопах загуло. Підстаршини стали гукати на вояків і будити їх зі сну.

— Кожний до своєї частини! Всі з 91-го полку виступай направо! Шістдесят шостий гонведів назад — зміна.

Швейк збудив Марека, а відтак викарабкався на окопи, запрягся до скорострілів і тягнув їх направо, де небаром стрінув оберлейтенанта Лукаша, що перейняв по капітанові Заґнерові команду батальйону й організував батальйон до нових боїв.

Батальйон втратив чимало вояків і Лукаш був щиро врадуваний, коли побачив Швейка, який не тільки жив, але ще й тягнув на поясі таку цінну воєнну здобич, як два російські «Максими» — скоростріли.

Швейк тягнув за пояс скоростріли правою рукою, отже мусив салютувати лівою:

— Пане оберлейтенанте, інфантерист Швейк слухняно голоситься в компанії як ординарець. Нового нічого не скоїлося, а битва цілком виграна. Ті два скоростріли я здобув вчора на москалях в часі бою, але коліщата страшно скриплять, бо цар забув казати їх намастити. Мельдую послушно, що цю воєнну здобич віддаю свому полкові, на більшу славу, щоб ґазети мали про нього що писати.

— Швейку, — сказав Лукаш дуже поважно, мало не гнівно, — чи ви знаєте, що жде такого ординарця, що в часі битви відійде від свого зверхника? Куля в голову!

— Мельдую послушно, що я це знаю, пане оберлейтенанте, — відповів смиренно Швейк, — але мушу сказати, що я на вас ждав під одним корчем, бо я знав, що ви за мною затужите. Але що було робити, коли якийсь оберлейтенант від гонведів хотів мене за те застрілити з револьвера, бо думав, що я сховався під тим корчем з боягузтва. Мельдую послушно, зате я допоміг виграти битву і здобув на москалях ці скоростріли. Гляньте, пане оберлейтенанте, які гарні скоростріли, на коліщатах. Чому в нас таких нема, чейже це практичніше, коли скоростріл їде собі на коліщатах. Мельдую послушно, чи сьогодні будемо фасувати рум?

— А, Швейк тут?! — сказав за плечима Швейка якийсь голос.

Швейк оглянувся і побачив лейтенанта Дуба. Дуб говорив дальше:

— А де ви були, як була битва і ми всі різалися з москалями? Га? Я дав би за це голову, що ви не дали ні одного стріла! Дивуюся навіть, що ви не є ще у москалів…

Швейк легковажно споглянув на Дуба і приготовлював вже якусь відповідь, але випередив його в цьому оберлейтенант Лукаш, який сказав гостро, показуючи на два здобуті скоростріли:

— Швейк є хоробрий вояк, маєш на це доказ і не дорікай Швейкові. Подам його до нагороди малою срібною медаллю. Така нагорода за два ворожі скоростріли йому справедливо належиться.

Дуб відійшов дуже невдоволений, а тоді Лукаш сказав до Швейка:

— Ти лайдаку, ти, звідки ти стягнув ті скоростріли?

На відповідь не було часу, бо негайно гуркнули гармати і три ґранати тріснули так близько, що Швейк розняв руки і сказав:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, що москалі стріляють напевно з тих гармат, біля яких я стояв вночі на варті і звідки я відтягнув ці два скоростріли. Напевно з тих гармат. Стояло їх там три, пане оберлейтенанте.

— Як це? То ви здобули були навіть гармати? А чому ж ви їх там залишили?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — зітхнув Швейк, — гармат, на жаль, я не міг на поясі сюди притягнути. Навіть для двох пар коней було б при них чимало роботи…

Стрілянина пожвавилася і за короткий час зробилася навіть нагальною. По півгодиннім бомбардуванні видно вже було, що москалям спішать на допомогу резерви. Йшли нові лави москалів, густі, спокійні і рішучі.

— Чи спробують нас обходити, чи перейдуть до фронтової атаки? — подумав Лукаш. — Здається, що ці не мають вже охоти втікати.

І справді так сталося. В одній хвилині серед російських лав загриміло: гурра — гурра — гурра! Москалі рушили до наступу.

Батальйон спочатку захитався був, але наступ відбив. Біля полудня москалі наступ поновили. Ситуація для австрійців ставала небезпечною. Лукаш отримав наказ до відвороту.

Зрештою, вояки завертали вже самі, не чекаючи наказів. Цілу околицю нагло залляли ворожі війська, що посувалися вперед, мов повінь. Команда кинула напропаще сотню гонведів, щоби хоч на короткий