Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

знов рушила вперед. Вояки були здебільша п’яні і йшли вперед, мов барани до ятки. Йшли вмирати за славу Австрії. В тій хвилині вояки були в такому стані, про який пресове бюро писало:

— «Наші війська своїм безприкладним геройством і готовністю до самопожертви викликають загальний подив. Атакують ворога з нечуваною відвагою і погордою смерти. Йдуть вперед і ломлять перед собою всякий, хоч би й найбільший, ворожий спротив».

Ясна річ, що це саме пресове бюро ніколи не додавало, що тим чародійним засобом до збуджування такого геройства був просто рум, той підленький воєнний труночок, який «на ґвалт» фабрикували всі гуральні і промислові жидки від Судетів аж по Адріатичне море, заробляючи на цій фабрикації цілі маєтки. Вояки заливалися румом і падали на колючих дротах або на російських штиках, а вони збивали на цім гроші. Не диво, що зі свого боку російське пресове бюро не раз писало: «Ми частинно перекололи, частинно захопили в полон цілу австрійську частину, майже зовсім п’яну»…

Алкоголь робив своє: він викликав у вояка памороки і зовсім його засліплював. Він не вважав уже ані на своє здоров’я, ні на своє життя, ні на колючі дроти, ні на бренючі кулі. Йшов на смерть, мов тварина. Вистарчало з-позаду кричати:

— Вперед! Вперед!

Так воно було й тепер. Кулі свистали і дзижчали щораз густіше і щораз ближче голів. Швейк відганявся від них, мов від мух:

— Пропадай, пропадай! Геть від мене!

— Вперед! Вперед! — гукнув хтось з-позаду безпосередньо за Швейком. По голосу пізнав Швейк капітана Заґнера.

— Вперед! Вперед! — повторив якийсь інший голос. Був це голос оберлейтенанта Лукаша.

Швейк обернувся назад, але вже не побачив ніякого знайомого лиця. За ним йшли самі чужі вояки. Якийсь грубий прусак штовхнув Швейка під бік і зашваркотів люто:

— Гей! Ти, думаєш держати фронт позаду? Ти зафайданий! Позаду вільно бути тільки панам старшинам!

— Ба, ба, ба! — сказав легковажно Швейк. — Треба передусім знати, хто я є. Отже я, голубчику, є сотенний ординарець і мушу держатися близько пана оберлейтенанта, щоб на випадок чого поспішити йому з допомогою. Бо той ідіот Балоун напевно десь у цій метушні загубився.

В цій саме хвилині у лави вдарила ґраната. Величезна блискавка стрілила з землі догори, земля застогнала, а дим заслонив околицю. Від гуку Швейк аж покотився на землю. Лежав на землі доти, аж доки всі не порозбігалися на всі сторони. Відтак піднявся, обмацався по всьому тілі і сказав сам до себе:

— Що й казати! Гарний феєрверк! Кращий від тих, які пускають в Празі на фестинах. Тільки цей робить забагацько галасу і може когось забити.

В тій хвилині знов пролунало: — Вперед! Вперед!

Вояки гнали вперед, мов скажені пси, падаючи щохвилі на землю. Деякі з них вже не піднімалися, але велика більшість гнала дальше. Ґранати тріскали вже поза розстрільною.

Швейк використав хвилю і миттю перебіг до якогось великого корча, що ріс на межі. Там знов положився на землю. В тій хвилині підійшов до нього якийсь мадярський старшина з револьвером і пігнав його дальше вперед. Швейк помітив, що за розстрільною слід в слід йде ціла розстрільна польових жандармів і старшин.

— Це щось таке гейби поліційна облава, — подумав Швейк і чимдужче побіг вперед. — Коли поліція в Празі за кимсь шукає, то робить це зовсім так само.

Мадярський старшина йшов слідом за Швейком. Швейк оглянувся і сказав до мадяра:

— Мельдую послушно, я мусив трохи прилишатися позаду не з боягузства, але тому, що я чекав на свого пана оберлейтенанта. Прошу не денервуватися. Я здаю собі з цього справу, що дисципліна на фронті мусить бути!

Сказавши це, Швейк знов потиснув вперед, замішався в юрбу вояків і вкінці добіг до окопів, неглибоких і наборзі приготованих. В тих окопах напівстояли, напівлежали задихані і замурзані вояки і стріляли мов без пам’яти.

Стрілянина з кожною хвилиною змагалася, бо раз у раз лунала команда старшин:

— Стріляти! Жваво стріляти! — Кріси затарахкотіли, а від пострілів блимали в пітьмі тисячі маленьких вогників. Та стрілянина тривала з десять хвилин, а чверть години перелітали над окопами ґранати і шрапнелі. Відтак прийшла до голосу артилерія обох сторін, а в середині стрілянина замовкла, бо наказали припинити вогонь. Однак тиша тривала коротко і залунала вимовна команда:

— Байонет ауф! Штурм! Штурм! Форвертс! Форвертс!

Вояцька маса вискочила з окопів, щоби мордуватися з противником уже безпосередньо.

До голосу мали прийти за хвилю баґнети, що мали розпороти не один живіт, не одну грудь.

Ледве вояки вискочили з ровів, почала їх по п’ятах кропити австрійська артилерія. Чути було, як хтось кричить до телефону:

— Шперфаєр! Шрапнель-ґранати!

Техніка війни була вже в тім часі знаменита. Кого не загрів до штурму рум, того підганяла власна артилерія, обстрілюючи спини своїх власних вояків.

Швейка пірвала за собою юрба. Він миттю перебіг невеличку віддаль, яка ділила його від російських ровів, але ті рови були вже порожні. Залишилися в них тільки вбиті і ранені.

— Не затримуватися! Вперед! Вперед! — кричали безупинно старшини. Розстрільна перевалила через російські рови і пігнала дальше в пітьму. Швейк затримався серед ранених москалів.

— Ага! — сказав, — бачите, хлопці, що з нашим військом нема жартів. Бачите, як вас гарненько потовкли! А треба вам зачіпатися?! Ви чейже повинні знати, що навіть цивіль, коли заллє собі пельку румом чи чим іншим, то може іншого покалічити, чи навіть вбити.

Швейк добув свою польову фляжку і став деяких ранених поїти румом.

По хвилі австрійська розстрільна стала завертати. Москалі щезли в пітьмі і годі їх було наздогнати. З ровів виносили вбитих і ранених й передавали їх санітарам. Вояки проклинали:

— А щоб вони ноги поламали! Завтра вранці доведеться знов за ними гнати. Тепер не задержаться вже хіба аж в Москві. Кажуть, що німці є вже під самою Варшавою. Якщо дамо їм кожного дня такого бобу як сьогодні, то швидко перетеребимо їх усіх.

— Добре, добре, — сказав Швейк, — а чи їх ще багато там є? Добре було б поділити їх усіх на рівні порції і вигублювати кожної днини однакову порцію. Тоді був би якийсь порядок. Ці порції не повинні бути надто великі, бо як то кажуть: менше вкусиш, скорше ликнеш.

В тій хвилині якась постать стала підходити до Швейка і кинулася йому в обійми.

— Швейку, брате, ти жиєш?

— Жию, — сказав радісно Швейк. — Бачу, що й тебе, брате волонтере, лихо обминуло. Я думав, що не побачу тебе вже ніколи, бо підеш до лічниці.

— Капітана Заґнера забрали до лічниці, — сказав один