Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

тихо, судомно засміявся. Чому я не можу сказати все як є? — пробурмотів він. Вже ж постановив собі, та ніяк не перестану вагатися… Бачиш, дитино, те, що сталося — це така річ, яку боги не повинні допускати. Не повинні такого допускати. Але допускають. Хіанот упіймали пірати з узбережжя. Вона жила з ними в печерах більше року. Шістнадцять місяців. Її сестра зістрибнула, — це ще одна правда, — її сестра скочила зі скель і загинула. Але вона — ні. Чи відчуваєш ти чесноту, що походить з цієї правди? Ти маєш знати, яка хоробра в тебе мати. Її мужність, її завзятість просто неймовірні, навіть неймовірніші, ніж краса, яку досі оспівують в селі. Вона жила в печерах, була поранена — під час викрадення вони причмелили її ударом по голові, в неї досі є шрам. Вона тікала три рази. Після кожної з перших двох спроб вони відтинали їй по одному пальцю правої руки. З третьої спроби вона таки втекла. Вона зійшла з пагорба і повернулася в село, немов привид. І була при надії. Розумієш?

Він погладив мене по волоссю, ніжно-ніжно. Засмерділо просяним пивом. Чіму, ти п'яний, почала було я, але слова застрягли. Промінь місячного світла ліг на срібло його волосся, а обличчя ховалося в темряві. Опівнічна пора. Туга. Пси.

* * *

Отже, ти мені не батько, врешті озвалася я.

А він на те: звісно ж, я твій батько… Але я чула, як тремтить його голос. О, це тремтіння, я його знала: це був дрож, породжений страхом.

Ні, заперечила я. Ви мене обдурили, ти і таті. Ви казали мені неправду.

Так, прошепотів він. Сидів під стіною, звісивши голову. Місячне світло спливало по його безсилих пальцях.

Ви мені взагалі не батьки, процідила я. А потім додала: Киїтна, в мене ж вона від нього, так?

Він закрив обличчя руками.

* * *

Коли виявлено рану, яка є джерелом болю, то це не спричиняє болю, бо біль вже був од самого початку. І це для мене найбільша несподіванка. Я й сама не можу повірити, що лежу спокійно в темряві, поки він плаче. Думаю про людей на святі, там, за плавнями. Вони танцюють, п'ють просяне пиво з калабасів. Старі чоловіки, вже п'яні від кокосової самогонки, плентаються подзюрити в бур'яни. Звідусіль чутно розмови, вигуки. Якась жінка кружляє на місці. Музики спливають потом над своїми барабанами й дзвонами. Співак видобуває хрипкі крики; він виглядає одержимим. Під деревом дві жінки допомагають третій укласти й закріпити коси. Юнаки та дівчата танцюють, вишикувавшись в лінії, місячний сміх і пси, відблиск на воді, страх натрапити на змію, пиво, що розлилося на землю, суперечки, таємне кохання серед пальм, плескання в долоні, дитячий плач. Все це там є, у всій повноті, та для мене просто недосяжне. Розкриття правди спустошило мій дух і зробило мене легкою. Тепер я можу ширяти понад світом, тепер я нікому не належу. І всі речі приходять до мене за власним бажанням.

* * *

І мати також. Повернулася додому. Провела ніч у лісі, а може в гамаку під хатиною: влаштувала учту москітам. Я так і не заснула. Дивлюся, як вона піднімається по драбині, яку ми залишили спущеною, і починає накладати вугілля в жаровню.

* * *

Я так ніколи й не говоритиму з нею про це. Я не можу. В цьому я схожа на неї, а не на батька, який більше мені не батько. Я не вірю, що в правді є чеснота. Так само, як мати, я боягузлива, я ховаюся, я не здатна віднайти слова. Що я могла б їй сказати? Я знаю, що тебе зґвалтував пірат, хворий на киїтну. Навіщо їй це казати? Вона вже знає, що я знаю. Тож про що мені з нею говорити? Питати, як їй жилося в печері, питати про смерть її сестри? Ні, немає в цьому правди, і ніякої чесноти нема. Отож, ті слова ніколи не будуть промовлені: ані тоді, коли батько припинить розмовляти і лише Тіпиав озиватиметься до нас; ані тоді, коли ми, нарешті, приймемо рішення й вирушимо на річку Катапней, щоб знову сісти на тихий човен, вантажений олією; ані дорогою на північ; ані на кораблі чи у повозах, що везтимуть нас все далі на північ до забарвлених у рожеве пагорбів; ані в горах, ані в похмурому Притулку молодих жінок при лічниці, ані навіть у час страху й хвилину смерті. Ніколи, ніколи. До самого кінця ми продовжуватимемо жити так само. Зерно, вогонь, час на купіль, час на сон. Отак ми спілкувалися, отакими порожніми жестами. Вівсяна каша, потім датчі. Відтак знову вівсяна каша.

* * *

У якийсь момент вона зривається і мчить, зупиняється, біжить, тремтить, затримує дихання. Спускається зі скель, долає піски, купи дерев. Біжить по шорсткій траві, яка ріже її ноги, крізь густі чагарники, крізь терня, просковзує під низькими гілками, прокладає собі шлях через ліани. Оминає всі стежки, не спокушається на легкі переправи. Вона біжить. Іноді ховається на якийсь час, серце їй шалено калатає. Обидва її серця. Вона спотикається, оббиває ноги, страждає від голоду, від спеки, від ненастанного дошкульного страху.

Я не знаю, навіщо вона біжить. Чому б їй не зупинитися, не лягти й поспати? Навіть вночі вона пробирається крізь ліс. Чути її голосне сапання, у темряві запах листя панує над усіма запахами, а в річці Діет така висока вода, що надто небезпечно її переходити. Вона просувається вздовж ріки, збираючи помаранчі, щоб висмоктувати на ходу. Тлумить у собі надію, щоб не піддатися