Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Я думаю, що це правда, незважаючи на все те, що він розповів, на його ненависть до її подарунків, на його переконання, що вона таким чином намагається отруїти його дім. Вона була зовсім молодою дівчиною, коли він утік, мала заледве шістнадцять років. Він, мабуть, був для неї богом: цей добрий, сумноокий старший брат. Вона, мабуть, заплакала, коли побачила, що його джат зникла з вівтаря, що він пішов з дому. Вона пам'ятала про нього довгі роки, переховувала своє весільне золото, імітувала зникнення тих чаш і браслетів, можливо навіть звинуватила якусь служницю. Її скарб поволі накопичується в буфеті. І якось одного дня вона вирішила, що зібрано достатньо, знайшла тепер уже старого слугу, який найбільше любив його, і наказала старому: знайди мого брата. І старий Тіпиав завдав собі на плечі ті мішки, а вона стала при дверях у сутінках і дивилася на нього, її серце повнилося гордістю й любов'ю, а ще невідомістю — як він сприйме її подарунок.

Джетнапет, моя тітонька. Я леліяла сотні мрій про неї; я думала про неї, коли лежала у відкритому дверному отворі. Я прикипала поглядом до холодного, прекрасного силуету пагорба й думала: зараз, моя тітонько, ти розчісуєш своє довге волосся. Ділиш його на пасма, закріплюєш кожне пасмо золотою застібкою. А зараз запускаєш на нитці свою улюблену бабку. Твоє гладке обличчя, твої глибоко посаджені, співчутливі очі. Можливо, ти чула про мене, можливо, ти навіть знаєш, що я ношу твій браслет.

Батько скривив рота. А потім голосно засміявся; звук того сміху налякав мене. Він надпив просяного пива з брунатного калабаса і промовив уривчастим голосом: Джіссавет, не роби мені цього. Ти не маєш права.

Він прикрив очі: ти не маєш права.

Пізніше, однієї спекотної ночі, мати бідкалася і робила підрахунки, щó саме нам доведеться продати, аби вибратися до Олондрії, а батько сидів під стіною, затиснувши між колінами калабас із пивом; раптом він різко засміявся. Від того його сміху я прокинулася. Я бачила його скуйовджене волосся, що обрамляло обличчя, його дикі очі, піт, що стікав на шию. Ну, ось вона й показала, скільки вартує, промовив він. Зробив це занадто голосно, і мати винувато зиркнула на мене зі свого кутка.

Вона перемогла, не вгавав батько. Моя дружина риється в її церемоніальному посуді, моя дочка спить з її браслетом на руці. Він підніс калабас до рота і надпив, а рука ходила ходором, так що, здавалося, всю кімнату наповнили войовничі кочові тіні. Його зуби мокро блищали, коли він знову засміявся. Ось так, Джетнапет! Гарних тобі снів на м’якенькій постелі, гадюко!

Джедіне, застережливо прошепотіла мати.

О, моя мала жабка прокинулася, так? Мала жабка… Він замовк і обтер спітніле обличчя рукавом. Мала жабка, пробурмотів знову.

Але нам потрібні ці речі, відізвалася мати. На подорож. Вона встала, тримаючи в руках оздоблену ебонітову скриньку

О, я знаю, застогнав батько. Відчини її, кохана, і побачиш — вона повна крові.

Але скринька була наповнена коралами.

Його рука гладить мене по чолі, з тремтінням торкається знищеного волосся. Його дихання відгонить просяним пивом. Місячне світло падає крізь тонкі шпари у стрісі, а з іншого боку плавнів долинає звук барабанів: там свято. Твоя мати, каже він.

Так, врешті він розповів мені правду.

Ось іще одна мапа. Мапа обличчя, батькового обличчя. Тонкі риси, гостре підборіддя, пласкі вилиці, точнісінько як у мене. Дві риски поміж бровами, точнісінько як у мене. Коли замислюється, підтискає губи; я роблю так само. А коли супиться, зморшки на чолі поглиблюються так само, як у мене. Швидка посмішка, незмінно благородна постава, блиск розуму в очах — все таке ж, як у мене, точно таке ж.

Твоя мати, сказав він.

Де вона? — запитала я, раптом злякавшись. Де вона, Чіму? Чому вона не повернулася?

Вона не хотіла, щоб ти знала, мовив він, хрипко, ласкаво, його пальці продовжували пестити моє волосся. В кімнаті було зовсім мало світла, лише колючки місячного сяйва. З вулиці долинали звуки барабанів, далекі голоси, валування псів. Йди вже спати, Чіму, ледь видушила я із себе, бо страх перехопив горло. Ти втомився.

Ні, відповів він. Ні.

Він розповів мені все. Наполягав на тому, аби розповісти мені. Сказав: правда сама по собі є чеснотою, незалежно від її змісту. Сказав: це остання історія, Джіссавет, остання. І це була правда. Більше жодних історій я від нього не чула.

Отож, була собі дівчина, розпочав він, дівчина готан з дуже бідної сім'ї. Її батько помер, коли вона була ще дитиною. Ні, не запитуй нічого. Надто все складно й без запитань. Вона виросла. Вона була вродлива, як… не підберу слова. Прекрасна, як сон, який неможливо згадати, огорнена такою ж таємницею, такою ж безформністю й силою… і тотальним невіданням. Вона ніколи нічого не знала, незважаючи на всі життєві випробування… ну, годі про це. Отож ця дівчина, доню, коли була приблизно твого віку, а точніше на рік молодша за тебе, у шістнадцять років, разом із сестрою пливла вздовж піратського узбережжя; гадаю, вони шукали равликів. Так ось, її сестра… загинула.

Її сестра загинула. А вона… вона жива. Це її тріумф. І це великий тріумф, Джіссі, повір.

Він