Читати книгу - "Любов у спадок"

Еріка стояла неподалік, прихиляючись до стовбура крислатої верби, і в нього впало серце коли побачив її, таку тендітну й беззахисну. Він зупинився, відчуваючи справжній страх. Порятувати цю дівчину від Дугласа означало зрадити Шотландію. Він стільки років присвятив боротьбі за волю своєї батьківщини, тільки цим і жив… Після батькової смерті, такої безглуздої і страшної, він завжди відчував на собі це клеймо: «Син зрадника». Невже тепер кожен із його співвітчизників може назвати його так?! Зрадник, син зрадника, Річард Далхаузі… Дік нечутно застогнав. Ні, він просто не міг віддати цю дівчину божевільному Дугласу. Йому до нестями хотілося знову обійняти, захистити її… Будь прокляте все, він не віддасть її нікому!

Далхаузі рвучко ступнув до неї, але вона підняла на нього сумний погляд, і він наткнувся на невидиму перешкоду. У нього ніколи не бувало проблем із жінками — браку в них не відчував, багато було таких, що й самі на шию чіплялися… А тут — варто побачити це зовсім юне дівчисько, як на нього накочує дивна несміливість. Він і торкався до неї обережно, начебто боявся зламати, крім, хіба що, того разу в Бархеді… Дотепер йому робилося ніяково від цього спогаду, немовби опоганив власну святиню. «Хоча поцілувати її ще раз хочеться до нестями», — подумав він.

Річард стояв перед нею, не знаючи, що й сказати. Звичайне руде дівчисько, нічого особливого; ну хіба що ці очі, дивовижні, відьомські, в таких і втонути недовго… Він-бо, дурень, думав, що вона насміхається з нього, голову йому морочить, а тепер з'ясовується раптом, що вона графиня.

— Ох-ох, Еріко Тейндел, — зітхнув він, підходячи до неї. — Ну й що накажеш мені з тобою робити?

Вона глянула на нього якось навіть вороже, але побачила, що хлопець щиро засмучений і погляд її поступово потеплішав.

— Не знаю, — відверто зізналась вона. — У кожному разі дякую тобі за те, що врятував.

— Не варто подяки, — похмуро відгукнувся він.

Вони замовкли, не знаючи, що сказати одне одному. Еріка відчула, як на серце знову наповзає чорна туга. Невже немає ради? Щоб знову не розплакатися, вона відвернулась і почала дивитися на луку, де, мирно помахуючи хвостами, паслися її гніда й високий сірий жеребець.

— Жива все-таки, — з теплотою в голосі мовила вона, киваючи на низеньку конячину з волохатими ніжками, яка нітрохи не бентежилася в товаристві стрункого лицарського коня та спокійно щипала травичку.

Річард неуважно глянув туди й кивнув. На його чоло набігла тінь — він про щось зосереджено думав.

— Невдовзі поїдемо, — повідомила Еріка своїй кобилці, підходячи до неї та погладжуючи її круглий бік. — Відпочила, й годі.

— Так, мабуть, — почула вона в себе за спиною голос замисленого Річарда.

У неї впало серце. Виходить, він все-таки вирішив її покинути. Незрозуміло, чому, але ця думка викликала такий розпач, що вона ледь не завила вголос.

— Я гадаю, виїдемо сьогодні ж, — провадив шотландець, заклопотано поглядаючи на небо. — Це місце безпечне, однак не можна довго зловживати його гостинністю. Досі нам таланило, але незабаром Дуглас отямиться й почне шукати тебе скрізь, а ці благенькі стіни нас не захистять.

— Ти що, хочеш сказати, що ми поїдемо разом? — вона затамувала подих.

— Звісно, разом, — почула впевнену відповідь. — А в тебе є інші пропозиції? Та й хто тебе пустить саму в мій замок? Мої хлопці так просто невідомій панянці, навіть такій гарненькій, воріт не відчинять.

Еріка заплющила очі й повільно набрала повні груди повітря. Так само повільно випустила його, пильно глянула на незворушного шотландця.

— Не знала, що в тебе взагалі є замок. Але хто тобі сказав, що я погоджуся туди їхати? — холодно запитала вона, підіймаючи брову. — Щойно ти заявив, що для блага Шотландії було б досить корисно віддати мене Дугласу. Хто поручиться, що ти не заманиш мене в нову кам’яну клітку? Я хочу повернутися додому, в Англію.

У Річарда трохи зблідли вилиці, але зовні він залишився спокійний.

— Додому? — похмуро перепитав лицар. — А ти впевнена, що він там у тебе лишився, цей дім? Що ти взагалі називаєш домом? Тейндел, Бархед? Чи, може, Беверлі? Невже ти така наївна й гадаєш, що твою родину вбили випадково?

Вона мовчки слухала його з виклично задертим підборіддям.

— Ні, я так не думаю, — відповіла дівчина. — Але не хочу про це говорити.

— А я хочу! — підвищив голос Далхаузі. — Боже, яка ж ти ще дитина. Та найдурнішому ісландському гусакові зрозуміло, що це справа рук того, хто зацікавлений у твоїй спадщині. Хтось довідався про заповіт і захотів, щоб Нортумберленд дістався йому, розумієш?

Він уже майже кричав. Відвернувся, відсапався.

— Тобі, напевне, здається, що я просто страху вирішив на тебе нагнати, чи не так? — гірко запитав він. — Я не хотів тебе лякати, але коли їхав за Дугласом, то помітив ще дещо.

— Що ж ти помітив? — із завмиранням серця спитала Еріка.

Чомусь їй стало зовсім зле. Річард зітхнув і зі злістю штовхнув ногою купу хмизу, рівненько складену біля верби.

— Не хотів тобі казати, — повторив він. — Але за нами йшов ще один загін. Хтось іще полює на тебе, крім Дугласа, розумієш?

Еріка кволо похитала головою з виразом недовіри.

— Цього не може бути, Діку. Ти помиляєшся…

— Я не можу помилятися! — твердо запевнив шотландець. — Кілька вершників, озброєних до зубів, досить мистецьки стежили за