з собою Мореля і будь-що з ним побалакати. Морель почав уболівати, що королева Неаполітанська пішла, а його так їй і не відрекомендовано. Пан де Шарлюс усі вуха йому протуркав, що вона сестра імператриці Єлизавети і дукині Алансонської, тож-бо в його очах владоможниця виросла попід хмари. Але Принципал розтлумачив йому, що вони тут не на те, щоб говорити про королеву Неаполітанську, і взяв одразу вола за роги. «Ось що, — сказав він по паузі, — якщо ви не проти, порадьмося з моєю дружиною. Слово чести, я нічого їй не казав. Почуємо, що скаже вона. Мій погляд може бути помилковий, але самі здорові знаєте, що моя дружина має голову на в’язах, та ще й до того дуже вами дорожить, кому ж і викласти всю справу, як не їй». Пані Вердюрен очікувала нетерпеливо, смакуючи наперед утіху, яку матиме від розмови з віртуозом, а по його відході — від точного звіту про діалог між ним і мужем, і знай приказувати: «І чого б їм ото баритися? Маю принаймні надію, що Огюст устиг накрутити його як слід», аж це, нарешті, пан Вердюрен повернувся з Морелем, з усього видно, украй схвильованим. «Пан Морель хотів би спитати в тебе поради», — сказав дружині Вердюрен з такою міною, начебто це був певен, чи ця просьба буде вислухана. Замість відповісти мужеві, пані Вердюрен, у запалі хвилювання, звернулася до Мореля. «Я цілковито такої самої думки, як мій чоловік: годі, годі вам його толерувати!» — ґвалтовно вигукнула вона, геть забуваючи про домовленість із чоловіком, що вона вдаватиме, ніби не здогадується про зміст Вердюренової розмови зі скрипалем. «Як? Що толерувати?» — муркнув Вердюрен, він намагався удати подив і з незграбністю, продиктованою замішанням, обстоював своє. «Я здогадалася, про що ти з ним говорив, — відповіла пані Вердюрен, не дбаючи про правдоподібність своїх слів і про те, яку думку, згадуючи згодом цю сцену, може скласти скрипаль про правдомовність Принципалки. — Ні, — вела вона далі, — я вважаю, що ви не можете терпіти довше цю ганебну близькість із плюгавим добродієм, якого ніде не приймають, — додала вона, незважаючи на те, що це розминається з правдою, і забуваючи, що барон бував у неї майже щодня. — Ви людський посміх усієї консерваторії, — тягла вона, знаючи, що це найвагоміший аргумент, — ще один місяць такого життя, і ваша артистична прийдешність буде знівечена, тоді як без Шарлюса ви зароблятимете понад сто тисяч франків річно». — «Але мені ніхто нічого не казав, я вражений, я дуже вам вдячний», — пробурмотів Морель зі слізьми на очах. Змушений водночас удавати подив і прикривати сором, він збуряковів, піт заливав йому очі, ніби він зіграв підряд усі сонати Бетховена; з очей йому котилися сльози, яких не витиснув би навіть боннський геній. Скульптор, зацікавлений цими слізьми, посміхнувся і накивав мені на Чарлі бровою. «Мабуть, тільки ви ні про що й не чули! У цього добродія брудна слава, за ним водяться паскудні історії. Мені відомо, що він на призначці у поліції; якщо він не скінчить так, як усі до нього подібні, підколотий ножем апаша, то вважайте, що йому поталанило, — додала вона, бо думка про Шарлюса нагадала їй дукиню де Дюрас, і, розлючена, вона намагалася шпорнути сердешного Чарлі ще дошкульніше і помститися за все, що їй випало перетерпіти цього вечора самій. — Зрештою, навіть у матеріяльному розумінні користи з нього, як із цапа вовни: він геть зубожів, як потрапив до лабет шантажистів. Багато вони з нього не витиснуть, а ви — ще менше, бо все заставлено, палац, замок тощо». Морель повірив у цю брехню тим легше, що пан де Шарлюс любив брати його за повірника у своїх стосунках з апашами, цією расою, до якої лакейський син, хоч сам був не менший плюгавець, живив нехіть, що могла зрівнятися хіба з його прихильністю до бонапартизму.
У мозку крутія Мореля вже законилася комбінація, подібна до тої, яку в XVIII сторіччі звано перевертанням альянсів. Він поклав собі, не попереджуючи пана де Шарлюса, завтра ввечері вернутися до Жюп’єнової сестриниці, щоб усе полагодити. На лихо для нього цьому задумові судилося провалитися, бо пан де Шарлюс того ж таки вечора домовився із Жюп’єном про побачення, і колишній жилетник, попри недавні події, не міг відмовити баронові. Коли за участю Мореля зайшли інші події і коли Жюп’єн, плачучи, розповів про свої напасті баронові, не менш зболений барон заявив, що прийме за дочку покинуте дівча, надасть їй один із титулів, очевидно (мадемуазель д’Олорон), постарається доповнити її навчання і видасть заміж за багатія. Ці обіцянки дуже втішили Жюп’єна, але не справили жодного враження на його сестриницю, бо вона все ще кохала Мореля, який, із глупоти чи цинізму, знічев’я зазирав до склепу, коли Жюп’єна там не було. «Ну, що там у вас таке, — казав він, сміючись, — дівчино, з синцями під очима? Любовні гризоти? Ба, літа плинуть за водою, люди змінюються. Зрештою, мужчині вільно приміряти ту чи іншу взувачку, а жінку й поготів, і якщо взувачка не на його ногу.» Він розгнівався лише один раз, коли вона плакала; він уважав це за нікчемну й негідну витівку. Сльози з нашої вини не завше викликають у нас співчуття.
Але ми занадто забігли вперед, бо все це сталося вже після вечора у Вердюренів, який ми урвали і перервану нитку якого треба знову сточити. «Я ні про що не здогадувався», — зітхнув Морель у відповідь на слова пані Вердюрен. «Звісно, ніхто вам у живі очі не скаже, а все ж ви осудовисько людське в консерваторії, — відповіла в’їдливо пані Вердюрен, завзявшись довести Морелеві, що йдеться не тільки про пана де Шарлюса, а й про нього. — Я охоче вірю, що ви нічого не знаєте, але всі гомонять про це вголос. Поспитайте у Скі, що говорили недавно у Шевіяра[93], за два кроки від нас, коли ви вступили до моєї ложі. На вас показують пальцями. Щодо мене, то повірте, я на це не зважаю; мені тільки здається, що він чоловік кумедний і що він так і зостанеться посміховиськом довіку». — «Не знаю, як пані дякувати», — відказав Чарлі таким тоном, яким дякують дантистові, коли, завдавши лютого болю, той не дає нам навіть зойкнути, або кровожерному секундантові, який спровокував поєдинок через сущу дрібничку,
