казав собі: «У жодному разі», то не помилявся. А тепер мені несила вгадати. Один із моїх приятелів, у цій справі битий жак, мав візника (йому нараяла його моя братова Оріана), і хоч цей комбрейський хлопчина був удатний до всього, а надто — задублювати спідниці; ці речі, ладен присягатися, йому зроду й на думку не спадали. Він був убоїщем для своєї коханки: зраджував її з двома жінками, яких обожнював, — з акторкою і дівчиною з кав’ярні. Мій кузен, принц Ґермантський, чоловік головатий, але легковір, яких мало на світі, аж досада брала, сказав мені одного разу: «А чому ж це Ікс не спить зі своїм візником? Хто знає, може, чи це не справило б приємности Теодорові (так звати візника), і чи візник ще й ображається, що Принципал не женихається до нього?» Я зацитькав Жільбера; мене дратувала ця позірна проникливість, яка, застосовувана де треба і де не треба, свідчить якраз про брак проникливосте; а ще мене дратували наївні хитрощі мого кузена, якому хотілося, щоб наш приятель Ікс наважився ступити на кладку, якою, коли б вона виявилася надійна, він пустився і собі». — «Хіба у принца Германського такі самі уподобання?» — спитав прикро вражений Брішо. «Боженьку ж ти мій! — захоплено вигукнув пан де Шарлюс. — Про це знає кожен собака, і я навіть не вважаю, що продаю його. Так от, наступного літа я вибрався до Бальбека і дізнався від матроса, який іноді брав мене на риболовлю, що мій Теодор (до речі, брат покоївки баронеси Пютбюс, приятельки пані Вердюрен) вчащає до порту і нахрапом підхоплює то того, то того морячка, аби покататися разом на човні і «все таке інше». Тут уже мені приспічило спитати про його Принципала, в якому я впізнав того пана, що різався цілі дні в карти зі своєю коханкою: чи він не з тих, що й принц Ґермантський. «Це ж бо цілому світу відомо, та він із цим і не криється». — «Але ж із ним коханка?» — «Ну й що з того? Які бо ці діти наївні! — сказав барон батьківським тоном, не здогадуючись, яким болем озвалися в мені його слова, викликавши думку про Альбертину. — Його коханка чарівна». — «У такому разі троє його приятелів такі самі, як він?» — «Зовсім ні! — крикнув барон, затикаючи собі вуха, ніби я, граючи, взяв фальшиву ноту. — Ви впадете у другу крайність! Чи ж людині вже не вільно мати друзів? Ох, ця молодь, така каша в голові! Вас треба перевиховувати, хлоню мій. А втім, — тягнув він, — признаюся, що цей випадок (а я знаю таких чимало), хоча мене важко за полу смикнути, мене пантеличить. Я бита голова, але мені це невтямки, — сказав він тоном старого галліканина, що розмірковує над течіями ультрамонтанства, рояліста-ліберала, що розмірковує над «Аксьйон Франсез», або учня Клода Моне над кубістами. — Я не ганю цих новаторів, я радше їм заздрю, силкуюся їх зрозуміти, але не можу. Якщо вони так кохають жінку, то чому, надто у робітничому середовищі, де на це дивляться несхвально, де вони ховаються з самолюбства, — чому шукають собі те, що називається у них «пахолком»? Мабуть, це дає їм щось інше. Але — що?» «Що інше може давати жінка Альбертині?» — стукотіла мені в скроні думка, і в цьому було джерело моєї муки. «Бігме, бароне, — озвався Брішо, — якщо Рада факультетів запропонує відкрити кафедру гомосексуалізму, я висуну вас. Але ні, вам більше підійде Інститут спеціальної психофізіології. А ще я вас бачу на кафедрі в Колеж де Франс із правом працювати індивідуально з кожним студентом і своїми викладацькими здобутками, за прикладом учителів тамільської мови чи санскриту, ділитися з маленькою горсткою тих, кого се цікавить. Ви мали б двох слухачів і педеля, Боже вас борони від гадки, ніби я хочу кинути тінь на наш корпус педелів, як на мене, бездоганний». — «Тут ви невіглас, — круто урвав його барон. — Зрештою, ви помиляєтеся, гадаючи, ніби се цікавить лише вузьке коло. Якраз навпаки». І, не усвідомлюючи суперечносте між незмінним напрямом його власної балачки і докором, який він кидав іншим, барон заговорив скрушно й заклопотано: «Навпаки, це страшно, всі про це тільки й мовлять! Це ганьба, але слова з пісні не викинеш, любий професоре! Здається, позавчора у дукині д’Еєн упродовж двох годин тільки й розмов було що про це. Зрозумійте: якщо про це потрапило на язик жінкам, то це ж сущий скандал! Та що найплюгавіше — вони черпають відомості, — додав барон із великим запалом і завзятістю, — від паскуд, від справжніх свинтюхів, як-от, скажімо, цей приземок Шательро (спершу б умився він сам), який так любить багнити перед ними інших. Я чув, що він на мене вішає всіх собак, але мені начхати. Я вважаю, що болото, яким обкидає людей цей гицель, мало не витурений із Жокей-клубу за шахрування в карти, може впасти на нього самого. І на місці Жанни д’Еєн я, шануючи свій салон, не допускав би розмов на подібні теми і не давав би обливати помиями моїх родичів. Але ж у нас нема товариства, нема правил, нема звичайносте, всі розмови крутяться круг туалетів. Ох, моє серце, це кінець світу! Всі зашкарубли, озвірілися! Тільки рвуться вкусити, щоб болючіше. Бридота!»
Я був полохливий з дитинства; у Комбре я тікав, аби не бачити, як підсувають дідові коньяк, а також марних намагань бабусі ублагати його не пити, і зараз мав лише одну думку: дати крутька від Вердюренів ще перед екзекуцією над паном де Шарлюсом. «Час наглить», — сказав я Брішо. «Я з вами, — відказав той, — от тільки не рука звіятися по-англійському. Ходімо попрощаємося з пані Вердюрен», — закінчив професор, рушаючи до салону з міною дитини, яка під час гри у фанти з’ясовує, «чи не можна повернути».
Поки ми розмовляли, Вердюрен на жінчин знак забрав Мореля. Якби навіть пані Вердюрен, по добрій розвазі, визнала за розумніше відкласти цю розмову, вона б не подужала цього зробити. Є такі бажання — часом вони спочивають на устах, — які, дай їм тільки попуск, домагаються задоволення без огляду на наслідки; годі опертися хоті поцілувати оголене плече, на яке задовго дивишся і на яке губи падають, як птах на гадюку, годі не вп’ястися зубами в тістечко, якщо ти млієш голодом, годі утримати здуміння, сум’яття, біль чи веселощі, розбурхані в чиїйсь душі необачним словом. У такому настрої, завчасу розкошуючи мелодрамою, пані Вердюрен умовила мужа забрати
