Читати книгу - "Переможець отримає все"

Біда не втім, що ти мене не любиш, Біда, що я тебе не можу розлюбити.

Я б, напевно, сам написав таке, але мене випередили. Очевидно, це трапилося не зі мною першим.

Він важко зітхнув. А потім сказав:

— А тепер ще й розповідаю про це іншій жінці, яка зі мною в ліжку і, здається, не найгіршої думки про мене. І навряд чи їй приємно вислуховувати оці сповіді про іншу. Дякую, що все це вислухала. Я наче… Ну, є відчуття, ніби камінь зняв з душі…

Ольга дивилася на нього в темряві, наче намагаючись розрізнити щось на його обличчі.

— Чому ти так дивишся?

— Так, просто хотіла подивитися на твоє обличчя. А тут нічого не видно. А в тебе є нічник?

— Звідки ж йому взятися? — здивувався Віктор.

— А ти справді не хочеш спати? Вже друга доба…

— Та якось поки що не хочеться. А ти?

— Увімкни тоді світло, — попросила вона. — Але почепи щось зверху, щоб не надто яскраво. І подай мені мою сумочку.

Він виконав її прохання, а коли обернувся до дивана, побачив, що Ольга, розстебнувши кілька верхніх гудзиків на сорочці, приспустила її з плечей і, розкривши сумочку, дістала звідти косметичку. Віктор здивовано спостерігав, як вона, відкриваючи усі ці «скриньки», наносила собі щось на обличчя, не звертаючи на нього найменшої уваги.

— Ти що, кудись збираєшся?

— Ні, якщо ти не виганяєш, то куди ж мені збиратися?

— Тоді навіщо…

— А просто так… люблю це діло.

— Ти й так гарна.

— М-м… можливо, — посміхнулася вона. — Але в мене вже комплекс. Я звикла до макіяжу.

На підвіконні був притулений до скла уламок дзеркала, перед яким він голився.

— Потримай. Ти ж і так нічого не робиш. І спати також не хочеш…

Узявши дзеркало, Віктор присів поруч. Вона поправила його так, щоб було зручно, і невимушено продовжувала наносити макіяж. А він, відчуваючи чомусь ніяковість, дивився на неї. Розстібнута сорочка з'їхала майже до ліктів, відкриваючи прекрасні плечі, якими можна було так відверто милуватися, оскільки їхня господиня наче забула, що хтось тримає перед нею оцей уламок. Більше не було видно нічого, та це, як на його думку, було би зайвим і взагалі недоречним. Віктор слідкував за її руками, що саме фарбували тушшю вії, при цьому повіки широко відкривалися, показуючи йому, які великі в неї очі. Поступово на його очах складався отой кінцевий результат, якому позаздрили би багато жінок…А йому зараз мали заздрити взагалі всі чоловіки.

Ця остання думка несподівано підняла ту знайому гарячу хвилю, що з’явилася десь із живота і швидко рухалася вгору. Він дозволив їй повністю опанувати собою й тепер картина, що була перед ним, сприймалася зовсім інакше. Дзеркало, яке він тримав, почало частіше з'їжджати кудись убік, і прекрасна лялька, яка сиділа навпроти, все частіше його поправляла, не звертаючи при цьому на самого Віктора ані найменшої уваги.

Вона дійсно тепер була більше схожа на ляльку, ніж на звичайну жінку, зате яку… Наче з вищого світу. Ні, взагалі з-за меж реального. Можна було сидіти отак до нескінченості і просто дивитися на гарну жінку, наче на картину, але живу.

Йому стало по-справжньому важко, коли справа дійшла до губів. Усе, що робилося досі, приворожуючи його, було ніщо порівняно з цим. Вона не дозволяла собі навіть натяків на якісь цілеспрямовані гримаси, просто робила звичними рухами те, що кожного ранку, можливо, просто з більшим задоволенням і з меншим поспіхом. Дзеркало з'їхало вкотре, і красуня, якій набридло його поправляти, просто відсунула руку з дзеркалом убік. Віктор навіть не зауважив, куди поклав його. Наче чужими руками, він узяв косметичку з усім цим «багатством», і лише тепер Ольга дозволила собі подивитися на нього. Ні, це не була лялька. Жива жінка. До того ж невимовно гарна і… — ця думка додала ефекту — дуже близька. Вона опустила помаду в косметичку і сперлася руками на ліжко, віддаляючись від нього й розтуляючи свої хвилюючі губи.

— Тепер усе… — мовили вони.

Просто дивом він спромігся не повторити недавніх помилок. Це творіння не можна було грубо знищити. Його відчуття зливалися у щось доволі безформне, наче оте нагромадження слів, які шепотіла затиснута в його обійми жінка і зміст яких так і не доходив до нього.

Усе скінчилося не так катастрофічно, як уперше, але він почув, коли вже сон огортав свідомість:

— Віку, ти спиш? Я хочу щось попросити… Зранку… ти зробиш це ще раз? Інакше я тут з тобою зійду з розуму… добре? Тепер ми вже зовсім звикнемо одне до одного і все буде, як я хочу… Добре?

Він лише погладив її по щоці з розмазаною тушшю.

Віктор і не зчувся, як збіг час, і дірявий «Жигуль» короля місцевого автосервісу загальмував біля хвіртки під охороною доброго кавказця. Чомусь погляд пса здався йому підозрілим, тому довелося довго кликати господаря. І коли вже Віктор зібрався йти обхідними шляхами, з'явився сам Петро-Франкенштейн. Підійшовши, він похмуро, без вітання, почав відчиняти ворота.

— Що, готово? — запитав з недовірою Віктор.

— А чому має бути не готово? — так само похмуро відповів той.

— Ну, не знаю… Все гаразд?

— Ну, не знаю… — в тон йому відповів Петро. — Будете дивитися.

Він повернувся до гаража, де одразу завівся мотор, і «Октавія» хутко вискочила на дорогу. Спритно розвернувшись, майстер припаркував її біля воріт і сказав:

— Давай, уперед… поки видно.

Обійшовши машину, підозріло оглядаючи її, Віктор махнув рукою й поруч з'явилася Ольга. Вона також з якимось острахом обійшла машину кілька разів, а потім безпосередньо запитала:

— Віку, а де воно було? Ти пам’ятаєш?

Франкенштейн нарешті розплився в широкій усмішці, а потім голосно загиготів,