Читати книгу - "Переможець отримає все"

— Га-га-га! Пані, в мене правило — якщо не знайдете, де воно було, — платите зверху ще п'ятдесят процентів. Га-га-га…

Тепер уже обличчя майстра непідробно сяяло й він був по-справжньому задоволеним, навіть щасливим. А Ольга продовжувала, водячи рукою по виступах на машині, вкотре обходити її.

— Можеш не шукати, — сказав їй Віктор, — справді не видно. Повір мені — ніхто не побачить.

— А ти бачиш чи ні? — зовсім розгублено запитала вона.

— Я просто пам'ятаю, де це було. Так що п’ятдесят відсотків його плакали, — він показав пальцем на Петра, — оскільки замовник — я.

— Ні чорта! — продовжував гиготіти той. — Розрахунки з власником!

— Будеш вимахуватися — взагалі втечемо, — сказав Віктор. — На своїй іржавій колимазі не доженеш.

— А я й не буду доганяти, — знизав плечима той. — Рано чи пізно сам прийдеш. Ні, тоді вже не прийдеш — п-приповзеш! О!

І він знову засміявся.

— Ну, гаразд, — сказав Віктор. — Усе, ми погнали. Я до тебе під'їду днями… Дякую, що послухав.

— Це моя робота… — розвів руками Петро.

— Дуже вам дякую і від себе, — сказала Ольга. — Будете в Києві — з мене квитки на Тараса Лему.

— Ідіть ви к бісовій матері! — знову замахав руками Петро, обертаючись спиною. — Все! Їдьте, газуйте! Тільки не діставайте мене…

— Вона серйозно! — намагався щось довести Віктор.

— Їдьте, їдьте! — махав руками той, але біля гаража зупинився й кинув: — Ти там у моїй нічого не поламав? Г-гонщик…

— Ну, вперед, — сказав Віктор, вмощуючись за кермом. — Їдьмо.

— Куди?

— Завезу тебе до Києва.

— Гарно звучить. Так, ніби «на базар». Зразу розумієш, що для тебе чотириста кілометрів — не проблема.

— Звичайно, ні. Хочу тебе довезти й поставити на місце, щоб із цим драндулетом більше нічого не сталося.

— Дякую. Я була би дуже рада. А ти залишишся в мене? Ну хоч трошки?

Віктор мовчав якусь мить, зафіксувавши погляд десь між панеллю приладів та педалями.

— Якщо ти запрошуєш. Та й… із Тарасом негарно вийшло, навіть не попрощався.

— Ось і попрощаєшся, — зраділа вона. — А запрошення до мене тобі не потрібне. Хочу, щоб ти це знав.

Вона вимовила це губами, а враження було таке, що сказали її очі.

Він пробув у Києві три доби. Суперзірка, як виявилося, не тримала на свого автора навіть найменшої образи. «Ні, ну я відчував, що ти з нею зникнеш, — сказав Лема замість вітання, — усе до того йшло, але не думав, що на стільки…» Віктор лише розвів руками у відповідь. Усі три доби його переслідувало легке запаморочення і, за власним визначенням, «відчуття відсутності себе самого у власному тілі», яке поступово минулося протягом часу, проведеного в поїзді на зворотному шляху. А от у голові й надалі залишалося доволі порожньо. Там не було ні Ольги, ні когось іншого.

Стукіт у двері був тихим, але примусив його стрепенутися. Сюди рідко хтось приходив, та коли таке ставалося, він не мав звички здригатися. Чому ж цього разу? Можливо, він і досі підсвідомо чекав найгіршого, хоча від останньої зустрічі з Павловичем минуло немало часу. Однак навряд чи вони стукали б. Віктор намагався згадати, про що думав і чим був захоплений настільки, що тіло саме відреагувало на несподіваний стукіт, коли йшов до дверей, які, власне, й не були зачиненими. Здається, ні про що…

А за мить побачене у відчинених дверях на тлі вечірнього мороку змусило його здригнутися вдруге. Відчулося, як у грудях усе холоне. Ноги, язик, руки, думки — все це за одну мить наче злиплося докупи і скам'яніло. Зупинилося життя.

Там стояла Зоряна.

Та сама — єдина в усьому світі. Та, що змушувала його страждати й спричиняти страждання інших. Та, що була винна в усьому.

Він закляк на місці. Скільки разів уявлялася ця картина — вона стоїть в отворі його відчинених дверей. Скільки років доводилося бачити подумки те, чого, він був упевнений, не станеться ніколи. Чимрік ця картина поставала рідше, але завжди, приходячи сюди в його думках, вона промовляла одні й ті самі два слова: «Я прийшла…» Це була наче маленька експериментальна модель недосяжного, на жаль, щастя.

Важко сказати, скільки минуло секунд чи хвилин, поки власне сприйняття змогло усвідомити — так, це вона. І лише погане освітлення сіней не давало змоги жінці, яка стояла на порозі, сповна оцінити, як зблідло його обличчя.

Це дійсно була Зоряна. Перший шок минав, і в тілі та голові починало відбуватися щось таке, що лякало не менше, ніж сам факт присутності цієї жінки тут, адже не було й не могло бути чогось ще більш неможливого.

Напевно, він так би ні на що й не спромігся, та Зоряна допомогла.

— Здрастуй, Вітю, — сказала вона.

— Добрий вечір… — промовили його губи, наче могли це робити без його свідомого наказу.

— Можна увійти?

І Віктор десь углибині здивувався, що зміг не тільки промовити оте «можна», а й зробити крок убік.

Вона неквапно увійшла. Та сама велична хода, рухи, як і завжди. От тільки погляд… Щось наче трапилося з її поглядом. Він зараз був… Віктор не міг збагнути. Надто спокійним? Ні, він завжди був спокійний. Байдужим? Він завжди був байдужий, коли вони випадково бачилися. Завжди, крім, хіба що, одного моменту, коли пояснювала йому, що він повне ніщо. Щоправда, бачити цього Віктор не міг. Тоді в чому річ?

Зоряна повільно попрямувала коридором до відчинених дверей кухні. На мить промінь світла ковзнув по її обличчю. Промінь світла, що проривався з прочинених дверей іншої кімнати, тієї, де завжди жила… вона. Голова її поволі повернулася, і погляд зупинився на тій самій стіні. Зоряна побачила