Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

посольство виявило до делегатів безмірну доброзичливість і готовість допомогти.

Виборзький лен знову став російським, і народ Карелії, узявши із собою худобу й рухоме майно, вирушив на захід. Завдяки м’якій осінній погоді й можливості використовувати водні шляхи на озері Саймаа евакуацію вдалося організувати краще, ніж у березні 1940 року, коли на нерозчищених від снігу дорогах постала гнітюча картина скрути й безладу: загрузлі в кучугурах сільськогосподарські машини й худоба, яка насилу пленталася. Проте дорога карелів, вигнаних зі своїх домівок, була, якщо це можливо, ще важчою, ніж тоді.

Порккальський край, давню культурну місцину з квітучими маєтками й багатими на рибу водоймами, треба було звільнити протягом трьох діб, щоб туди міг зайти російський гарнізон. Крім того, що тамтешні мешканці втратили свої домівки й успадковану від прабатьків землю, передача цього терену означала велику перешкоду для постачання столиці й перетинання прямого шосейного й залізничного сполучення з південно-західною Фінляндією. Те, що столиця відтепер перебувала в межах досяжності для російської польової артилерії, становило якнайсерйознішу загрозу.

Вдруге за чотири роки наше військо відходило за лінію кордону, яку визначав супротивник. Армія й тепер була виснажена після важких боїв проти переважальної сили, але, як і 1940 року, відступала, не втрачаючи цілісності і зберігаючи душевну твердість. Її не було здолано, і вона могла б, якщо треба, воювати далі — про це свідчили останні успішні бої в Іломантсі. Але для загальної ситуації було потрібно, щоб воєнні дії припинилися і народ мав мир. З високо піднесеною головою фінляндський солдат міг вирушати додому, добре виконавши справу.

За волю знову довелося заплатити дорогою ціною. Свідченням цього були 55 000 білих дубових хрестів на наших цвинтарях.

Уряд Гакцелля пішов у відставку, щойно виконав своє завдання і завершив укладання миру. Знайти придатну людину, згідну очолити новий кабінет міністрів, що, поза всяким сумнівом, матиме важче завдання, ніж будь-який попередній уряд, було нелегко. Я безрезультатно звертався до одного парламентаря за одним. Врешті цю непросту місію взяв на себе голова Верховного адміністративного суду Урго Кастрен.

Тепер треба було енергійно відбудовувати країну, поновлювати торговельні зв’язки та взагалі запускати виробничий механізм, і це все тоді, коли довелося провоювати війну проти нового супротивника. До того ж потребували розв’язання чималі соціальні проблеми — передусім забезпечення пересельців новим житлом. Зважаючи на величезні економічні зобов’язання, які накладала на нашу країну угода про перемир’я, труднощі здавалися неподоланними.

Уряду Кастрена не судилося довго протриматися. Розбіжності серед лівих соціал-демократів спричинилися до звуження основи уряду, тож йому довелося вже 17 листопада піти у відставку. Утім за короткий термін врядування тривалістю неповних два місяці уряд надзвичайно гідно попрацював завдяки принциповій позиції прем’єр-міністра під час нерівної боротьби, спрямованої на захист прав та інтересів країни.

24 вересня росіяни захопили Таллінн, а кілька днів по тому в їхніх руках опинилася майже вся Естонія. За таких обставин Німеччині було не до снаги вдатися до таких самих дій проти нас, яких торік зазнали Угорщина й Румунія, однак операції проти німців давалися дуже важко. 15 вересня, ще до підписання угоди про перемир’я, скінчився призначений нам короткий термін.

Ще аж 2 лютого я дав позитивну відповідь на запитання президента Рюті, чи вважаю я, що офіцерство за всіх обставин підкорятиметься наказам. Жодних подібних труднощів, пов’язаних з ускладненнями внаслідок зміни фронту, і справді не виникло, хоч зокрема молодші офіцери в частинах, які в близькому контакті з німцями воювали проти спільного ворога, безперечно, опинилися в емоційно неприємній ситуації. А коли ще брати до уваги недовіру до всього російського, яка панувала не лише серед офіцерства, а й — правду кажучи — серед більшості народу, навряд чи варто дивуватися, що багато хто побоювався внутрішніх конфліктів, до яких могла призвести північнофінляндська кампанія. Утім внаслідок жорстоких воєнних дій німців, які завершилися спустошенням Лапландії, усі усвідомили доконечну потребу звільнити країну від армії, перебування якої лише затягувало нестерпну ситуацію.

Після того як угода про перемир’я набула чинності, почалося відрядження додаткових частин на північ, наскільки це дозволяла перепускна спроможність залізниць. Так до Оулу передислокувалися танкова дивізія, а також 3-тя й 11-та дивізії. Єгерську прикордонну бригаду було перекинуто на північ від Каяані. Важке завдання вигнати німців з країни дісталося заслуженому генерал-лейтенантові Сійласвуо, командним пунктом якого стало Оулу. Зосереджувати військо було дуже нелегко, через те що одночасно повним ходом вивозили цивільне населення з Лапландського лену.

Тим часом німці почали знімати сили з ділянки Ухта–Кестеньга, а росіяни навіть не намагалися якось скувати їх. Було утворено фронт на південь, і під його прикриттям 20-та гірська армія взялася повільно відходити в бік Норвегії. Тож до того як ми закінчили концентрацію, німецькі сили кількістю приблизно три дивізії встигли фортифікувати всі комунікаційні шляхи на півночі від Оулу й Каяані, що зробило вихідне становище для наступальної операції вкрай невигідним.

6-та дивізія й 15-та бригада дістали наказ рухатися на північ ще до прибуття головних сил. Німці відходили, мінуючи шосейки і знищуючи все на своєму шляху, включно з найменшими шосейними мостами й кульвертами, не кажучи вже про великі залізничні мости через могутні річки Північної Пог’янмаа. За таких обставин не вдавалося швидко їх переслідувати, і що далі просувалося військо, то більшими ставали труднощі з постачанням. Тут виник ще один дратівливий момент — російські частини без будь-якого пояснення перейшли державний кордон під Суомуссалмі, а також незадовго до того затверджену межу в Куусамо.

Коли перед нашим військом, яке намагалося наздогнати і скувати супротивника під час його відступу, постали небувалі труднощі, виникла ідея висадити десант у німецькому запіллі. Це завдання було доручено генерал-майору Паярі і його 3-й дивізії. Генерал-лейтенант Сійласвуо призначив операцію на 30 вересня, а пунктом десантування вибрав місто Кемі. Поблизу нього один з фінських батальйонів, ще перед початком воєнних дій, зайняв позиції, аби захищати підприємства у промисловому районі Каригаара. Попри те, що висаджуване військо могло сподіватися на плацдарм у німецькому запіллі, десантування в Кемі було складною операцією. Саме місто перебувало в руках німців, а на узбережжі стояла на позиціях їхня артилерія. А що вони поскидали залізничні вагони й усілякий брухт у глибокий порт, щоб ми не могли ним скористатися, висадження на берег мало відбуватися в невеликих суднах, які надходили б із зовнішнього рейду.

Увечері 29 вересня, коли військо уже ось-ось мало відпливати з оульського порту Топпіла, здійнявся лютий шторм, унаслідок якого годі було й подумати про десантування в Кемі. А в разі відкладання цієї операції виникав ризик, що план, який базувався