Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

які пояснили, що їм нічого не відомо про припинення воєнних дій. У цьому абсудному становищі довелося давати нові вказівки: заборону вдаватися до будь-яких бойових дій, крім тих випадків, коли ворог намагатиметься силою зброї добутися на наші позиції, які ми, на нашу думку, мусили вважати демаркаційними лініями, доки все з’ясується.

Так минув день, а далі настала ніч. Одразу після 7 години ранку надійшло перше донесення, що росіяни припинили стріляти.

Чому росіяни відклали перемир’я на одну добу, мені не відомо. Під час перемовин у Москві цей факт було зазначено в преамбулі до тексту угоди, запропонованого фінляндській делегації, внаслідок чого відбувся обмін репліками, який заслуговує на те, щоб урятувати його від забуття. Коли наші делегати спитали, чи справді є потреба згадувати в цьому контексті, як саме відбувалося припинення воєнних дій, Молотов пояснив: фіни припинили вогонь на добу раніше за росіян, а «ми маємо звичай і принцип подавати все правдиво, так, як воно було насправді».

Проте на півночі становище було несталим і вселяло тривогу.

7 вересня вийшов наказ евакуювати Лапландський лен, цивільне населення з якого треба було перевезти або на другий, південний берег річки Оулуйокі, або до Швеції. Завдяки допомозі і чудовим організаційним заходам шведської влади обтяжливе перевезення через державний кордон пройшло ліпше і швидше, ніж ми могли сподіватися. Знову дітям, жінкам і старим людям доводилося залишати свої домівки, і знову насувалися неспокій і війна.

Уночі проти 15 вересня, коли мій потяг стояв на станції Коувола, зі Ставки несподівано надійшла телефонограма. Німці зажадали від суурсаарського гарнізону скласти зброю, і коли вимогу було відхилено, атакували острів. Командувач військово-морських сил, генерал-лейтенант Вальве, наказав гарнізону оборонятися. Після жорстокого бою, у якому було взято в полон 700 німців, підполковник Міеттинен відкинув нападників від острова. Ця історія скінчилася тим, що після того як оборонці мужньо відбили атаку, росіяни їх інтернували.

Я привітав генерал-лейтенанта Вальве з його рішучими діями, а з другого боку, мені не лишалося нічого іншого, як констатувати, що німці своє нісенітною операцією полегшили наше становище саме тоді, коли Фінляндія постала перед доконечною потребою силою зброї змусити їх залишити країну.

Посол СССР у Стокгольмі дала зрозуміти, що делегація має вирушити до Москви якомога швидше. Однак коли представники прибули до Москви 7 вересня, їм довелося чекати ще тиждень на запрошення до Кремля. Увечері 14 вересня, за день до першого засідання, у прем’єр-міністра Гакцелля стався напад апоплексії, внаслідок чого він вийшов зі складу делегації, а кілька місяців по тому його кар’єра скінчилася. Отож на засідання пішли генерали Вальден, Гайнрихс і О. Енкелль. Керівником делегації після Гакцелля було призначено міністра закордонних справ Карла Енкелля, який негайно вирушив до Москви.

З повідомлень, які надходили найближчими днями, потроху ставали зрозумілими умови росіян для укладення перемир’я. Більшість вимог ми вже знали. Новим було те, що росіяни замість Ганко зажадали терен, розташований дуже близько від столиці — так званий Порккальський край, який складався з більшості волості Кіркконуммі разом з півостровом Порккала, а також із частин її сусідніх волостей (його треба було здати СССР в оренду на 50 років). Крім того, ми мали передати весь Петсамський край, тож у Фінляндії відбирали її єдиний порт у Північному Льодовитому океані. Суму репарацій зменшили від 600 до 300 мільйонів американських доларів, сплатити їх треба було за 6 років. Армію ми мали впродовж 5 діб відвести до кордону 1940 року і перевести на мирне становище впродовж 2,5 місяця від дати підписання угоди про перемир’я. Це означало, що німецьке військо нам треба виганяти чи інтернувати одночасно з мобілізацією. Крім того, аби полегшити Совєтському Союзу здобуття остаточної перемоги над Німеччиною, ми мали надати йому право використовувати південнофінляндські порти й летовища, а також наш торговельний флот до кінця світової війни.

За дотриманням приписів мусила стежити союзницька (російська) контрольна комісія. Угода про перемир’я мала набути чинності від моменту її підписання. Це означало, що не було змоги ратифікувати угоду звичним порядком, а, отже, парламент мусив її затвердити заздалегідь.

18 вересня уряд зібрався на засідання, щоб визначитися зі ставленням до умов. Порозуміння не було досягнуто, тож наразі це питання лишилося нерозв’язаним. Увечері того самого дня я розмовляв про ці умови з колишнім міністром закордонних справ Рамсаєм. Він вважав їх жахливими, але побоювався, що якщо їх не схвалити, можливі фатальні наслідки.

День не встиг добігти кінця, як з Москви повідомили, що совєтський уряд вимагає підписати угоду до 12 години наступного дня. З огляду на це я скликав уряд ще на одне засідання — на 5-ту ранку 19 вересня. До палацу Державної ради було викликано й генерал-лейтенанта Айро й полковника Паасонена, наданих урядові як технічних експертів. Я повідомив уряд про ультиматум росіян, а далі передав слово Айро. Його повідомлення закінчувалося висновком, що Фінляндія у найсприятливішому разі може встояти ще три місяці. Паасонен своєю чергою зазначив, що наступи і на Карельському перешийку, і на півночі від Ладозького озера вже проминули кульмінацію і що обороні, насамперед на північному сході від Виборга, допомагають надзвичайно сприятливі умови місцевості. Більшість залучених до наступу російських танкових і артилерійних частин перекинуто на Балтійський фронт, а це свідчило про те, що на жодну велику наступальну операцію не заносилося. Однак супротивникові знадобилося б не більш як два тижні, щоб знову сконцентрувати переважальні наступальні сили на перешийку. Крім того, треба було зважати на те, що стратегічне становище по-вирішальному погіршає, коли росіяни захоплять незабаром південний берег Фінської затоки.

Після того як висловилися військові експерти, я надав слово виконувачеві обов’язків прем’єр-міністра фон Борну, який по від’їзді міністра Енкелля до Москви був найстаршим за рангом. Барон фон Борн не заперечував проти прийняття умов, але у пройнятому глибоким песимізмом виступі емоційно висловив почуття смутку й тривоги присутніх перед тим, що тепер спіткає фінляндський народ. Я бачив, як уряд з важким серцем постановив подати умови на затвердження парламенту, а також просити його уповноважити делегацію підписати угоду про перемир’я. Парламент, скликаний на засідання того самого ранку на 7 годину, без довгих дискусій надав такі повноваження.

Коли делегати повернулися на батьківщину, я дізнався, що на момент підписання угоди 19 вересня між 11 і 12 годинами дня до них іще не надійшла звістка про ухвалу парламенту. Щоправда, посол Швеції, міністр Седерблум, через Стокгольм дізнався про прийняття умов і повідомив про це фінляндських представників, але жодного офіційного потвердження не надходило. У ті скрутні дні в Москві шведське