Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Лейла визирнула в коридор і втупилася в нього питальним поглядом.

От трясця! Знову вона! Це її кімната. Данило сховав феротип за спину та зміряв Лейлу невдоволеним поглядом.

— Бачу, в тебе теж нічні чати.

Дівчина всміхнулася, і Данило зазначив, як дивно згинається випалене тавро в тому місці, де на щоці з’являлася ямочка.

— Я мало сплю,— сказала вона й посунулася, запрошуючи його до кімнати.— Ти той... до речі... вибач за сьогодні. Тобі справді дісталося. В кого хочеш мозок закипить після таких подій.

— Та нічого, все з’ясували,— похмуро відповів Данило, заходячи всередину.— Залишилося довести справу до кінця.

Кімната Лейли була майже як звичайна дівчача спальня, хоч більшість меблів дівчина, либонь, знайшла на міському звалищі. Трохи побитий міллю рожевий пуф, дзеркало в потертій рамі, купа коробочок і банок з косметикою навколо нього, масивне дерев’яне ліжко, в якого замість однієї ніжки стояла дерев’яна колода. В кутку за шафою Данило помітив дві підставки з перуками. То он воно як Лейла ходила до міста непоміченою! Крім того, біля протилежної стіни стояла кругла дерев’яна мішень, з якої стирчали руків’я кількох метальних ножів. То вона тут тренується?

— Доведемо. Завтра все скінчиться. Давид з хлопцями вже пішов до міста.

Дівчина раптом випростала руку, й Данило почув глухий звук, з яким черговий ніж устромився у центр мішені. Данило закляк на місці, важко ковтнувши. Лейла не звернула на нього уваги, підійшла до мішені й заходилася висмикувати свої ножі з деревини. За мить вона повернула їх у мініатюрні піхви на своєму шкіряному корсеті й сіла на лаву. Данило вражено вигнув брови, але змовчав, всівшись поруч з вигнанкою.

— Лейло, я не знаю, чи з’явиться портал. Коли щось піде не так — ми з Агнесою не зможемо втекти. Ти вмієш його відкривати?

Дівчина замислено підібгала губи.

— Я багато разів переходила, але, як правило, він з’являвся сам. А ти? Спочатку я подумала, що ти — двійник Едварда.

— Я — транслокал.

— Еу...— Лейла примружила очі.

— Ти теж!

— Я — ні!

— Ти бачиш портали? Можеш самостійно перейти? Твій двійник десь зник? — Данило переможно посміхнувся.— Отже, ти володієш даром транслокальності. Це просто термін.

— Ну, якось я бачила, що коїться з людьми, які зустрічають двійника. Вони мало не казяться. Чують думки одне одного, відчуття, біль — геть усе. Тіло не знає, чиїх наказів слухатися. Спогади плутаються,— Лейла хитнула головою.— Мабуть, згодом минає, але це небезпечно, тож краще я побуду транслокалкою, вмовив.

— Як ти взагалі потрапила сюди? Я чув, як ти розмовляєш російською. Ти не з України.

Вигнанка криво посміхнулася.

— Я нізвідки.

— Крім того, я чув твою англійську. Вона блискуча й дуже британська.

— Бо рідна.

— А російська?

— І російська.

Данило звів брови і так і завмер.

— Але ж ім’я...

— Ім’я арабське. Батьки були схиблені на сході. Ще питання? — Лейла закусила нижню губу, стримуючи сміх.— Мабуть, ти чув, як ми теревенили з Маком? Він з Ірландії, не корінний леобуржець, тож іноді втомлюється від німецької. Йому пощастило, що я знаю чимало мов.

Данило слухав її так уважно, наче йому розповідали найбільший секрет цього всесвіту. Він сидів поруч з такою самою людиною, такою ж істотою, що пройшла увесь його шлях і навіть більше — втрапила в халепу в цій реальності, побувала тут в інших країнах, вижила й повернулася до міста, що спотворило її обличчя.

— Ну... гаразд. А я недарма питаю,— примружився Данило.— Можливо, якщо ти розкажеш, як потрапила сюди вперше, стане зрозуміліше, як працює портал.

— Та як-як! — пирхнула вона.— Моя мама з Плімуту, батько — з Москви. Жила на дві країни... Якось до мене в Москву приїхали мої англійські друзі, показала їм місто, ми накурилися, і щось їм стукнуло поїхати на авто до Румунії. Браян верз дурню про румунські ліси, які любить принц Чарльз. Вирішили їхати через Україну — найкоротше.

— І не страшно було з Росії сюди їхати? Не боялася, що бандерівці з’їдять тебе, як снігура?

Лейла стукнула його в плече.

— Я не смачна. У мене британський паспорт,— вона закотила очі.— Біля Романівки наша тачка зламалася. Пішли шукати, як полагодити. Потім я побачила гарний будинок на околиці, вирішили зайти. Там був справжній смітник, ніхто не мешкав. Ну, власне, ми з Браяном просто шукали місце, щоб... ну...— вона посміхнулася.— Зайшли в одну з кімнат на другому поверсі... Ха, уявляю його пику, коли я розчинилася в повітрі на його очах!

Лейла замовкла, роздивляючись власне віддзеркалення. Цікаво, що з цього було правдою? Данило раптом подумав, що Лейла, либонь, найдивовижніша людина цієї реальності, дарма що вона прийшла сюди з його рідного світу. Вона пасувала до цього багатомовного міста в похмурому очікуванні війни, до цих темних коридорів і газових ламп більше, ніж до скляних хмарочосів і літаків, які вона покинула, перейшовши сюди.

— Я не зрозуміла, що сталося, будинок наче перебудувався. Спустилася на перший поверх. Мене перестріли слуги. Всі в старовинному одязі, розмовляють німецькою. Я не дуже добре знала німецьку, але я розуміла...

— ...кожне слово. Без перешкод. Наче рідну мову.

— Саме так! — вигукнула вона.— Наче уві сні. Або у фільмі. Мені хотілося роздивлятися деталі, торкатися меблів, людей, приладів на кухні. Тут було... як це описати... по-справжньому цікаво. Я в нашому світі бачила таке, що мене важко здивувати, але тут... я не хотіла повертатися. Я втекла від тих слуг і до ночі гуляла містом, а потім в одному з пабів на лівому березі познайомилася... Де з ким познайомилася.

Дівчина замовкла, її очі потьмяніли.

— Зрештою я повернулася до маєтку, але той старий, як його... Свенсон? Він викликав поліцію. Я побігла нагору й зачинилася в кімнаті. Коли приїхала поліція й почали вибивати двері...

— ...ти побачила пляму в повітрі.

— Звідки ти знаєш? — недовірливо перепитала Лейла.

— Бо я опинився в Леобурзі точно так, як ти описала. А коли ми побилися з Тео, і я зачинився в кімнаті,— Данило всміхнувся,— тільки тоді знову з’явився портал.

— З яким Тео?

— Тео Яблонським. Коли ти потрапила сюди, ми з ним, тобто, вони з Едвардом, мабуть, ще були у Вайомінгу,— Данило помітив її здивований погляд.— Це Агнесин кузен, якщо коротко.

Вигнанка кивнула.

— І що, твої друзі не шукали