Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

тебе? — продовжував розпитувати Данило.

— Шукали, звісно. Спочатку Браяну ніхто не вірив. Та коли стемніло, а мене так і не було, вони злякалися. Здійняли галас, пішли до поліції. Зникла іноземна туристка, скандал! Мене довго шукали, та зрештою хлопці поїхали в свою Румунію. А коли я знову опинилася в нашій реальності,— Лейла підібгала куточки уст,— я мовчала. Взагалі нічого нікому не сказала. Мене аж трусило від усього цього. Я поїхала додому, а за тиждень повернулася до Леобурга.

— Навіщо?

— Бо тут залишилася дорога мені людина.

Судячи з її інтонації, вигнанка не збиралася продовжувати. Певно, мова йшла про того, з ким вона познайомилася в перший день у цій реальності.

— Зрозуміло,— видихнув Данило.— Бачу певну закономірність між нашими випадками. Здається, перехід дозволяється, якщо є серйозна небезпека.

— Так, а ще портал відкривався, коли я завершувала якусь справу або в цьому, або в нашому світі. Бувало кілька разів.

— О, до речі,— надихнувся Данило.— Коли в нашій реальності знайшли архів Яблонських, портал відкрився, і я потрапив додому!

— От бачиш. Ми відкриємо його. Що-що, а небезпеку я тобі гарантую. Не кажучи вже про завершення справи.

Данило кілька секунд вивчав поглядом її гарне, з трохи жорсткуватими рисами обличчя. Помаранчеві відблиски вогника газової лампи танцювали в її темних очах.

— Я оце думаю,— почав Данило.— На твоєму місці я б щоночі прокрадався до Яблонських і чекав, коли відкриється портал, але ти не поспішаєш додому. Чому ти залишаєшся? «Порятунок Леобурга» — це ж не твоя мета.

— Маю одну незакінчену справу,— ухильно відповіла Лейла.

— Оздемір?

Вигнанка повільно обернулася до нього.

— Тобто?

— Що ти написала Оздемірові тоді, в Ратуші?

— Коли?

— Я приходив по архів. Ми вийшли з кабінету, і на шибці був напис... губною помадою?

— А, це...— всміхнулася Лейла.— Та дурниці. Дрібні жіночі капості.

— Але він злякався.

— Це добре,— задоволено кивнула дівчина.— Шкода, що не настільки, як мав би.

— Ти хочеш помститися йому за своє вигнання?

— Можна й так сказати.

Лейла мимоволі втягнула голову в плечі й стиснула кулаки. Данило опустив погляд на її руки й виявив, що шкіряних браслетів нема, а зап’ястки пошматовані старими шрамами. Їх було багато, різної форми — поздовжні й поперечні, широкі й ледь помітні, але два найбільших оперізували її руки біля самої долоні. Лейла здригнулася, простеживши за його поглядом, і швидко обсмикнула рукави.

— Що це?

— Тебе не обходить.

— Я бачив такі рубці в Оздеміра, але їх було лише два — навколо зап’ястків.

— Ну, треба ж таке, дуже цікаво,— дівчина роздратовано видихнула.

— Звідки ти знаєш турецьку? — продовжив допит Данило.— Чи тобі хтось...

— Мій батько — професор-сходознавець з МДУ, я багато чого знаю,— рішуче урвала його Лейла й змінила тему.— До речі, а що ти там роздивлявся в коридорі?

Бісова дівка! Коли вона встигла помітити?

— Так, нічого особливого.

— Показуй. Швиденько. Ну?

Лейла жадала змінити тему й навіть вигадала як, але Данила просто розпирало від цікавості. Її історія очевидним чином відрізнялася від історій інших вигнанців і — він був ладен побитися об заклад — була якось пов’язана саме з турецьким «отцем-фундатором». Але як?

Цікаво, як би вчинив Едвард на його місці?

— Міняймося. Я тобі покажу те, що роздивлявся, а ти мені розкажеш, за що тебе вигнали й як це пов’язано з Оздеміром.

Лейла витріщила очі.

— Ти нахаба!

— Не нахабніший за тебе. То як?

— Гаразд,— гмикнула дівчина.— Мене вигнали, бо ми з одним чуваком намагалися пограбувати аристократа, і мій напарник мене здав. Він сказав, що все спланувала я. До мене грабіжників не виганяли, але Оздемір наполіг на цьому. От і все.

— А рубці?

— Чула, що під час Першої війни, ну, як її... Першої середземноморської, він потрапив у полон до австрійців. Певно, вони тримали його в кайданах, може, катували. А історія про мої рубці не входить у пакет домовленостей,— усміхнулася дівчина.— Тепер показуй.

— Це все?

— Так, я — грабіжниця-невдаха. А ти чого чекав?

Кілька секунд вони дивилися одне одному в очі, й Данило точно знав, що вигнанка бреше. В думках промайнув ще один спогад: зображення зниклої дівчини на оголошеннях в Академічному районі. «18 років, невисока, волосся чорне, очі карі, над верхньою губою — дві родимки». Лейла, звісно, була старша за зниклу Олену й не мала родимок, але в іншому вона була доволі схожа на неї.

— Тут усього можна чекати,— знизав плечима Данило.— В Леобурзі виганяють, калічать, засуджують невинних, ще й дівчата зникають...

Варто було йому кинути останню фразу, як обличчя вигнанки перетворилося на камінь. Погляд став холодним і жорстким, вона розлютовано стиснула щелепи.

— Колись усі дізнаються,— промовила вона, дивлячись кудись у темряву.— Я тобі обіцяю. Але наразі тобі краще не думати про це. То що там ти ховаєш від мене, мій транслокальний друже?

Данило показав їй феротип.

— Це мій дядько. Він такий самий, як і ми: відчуває портали. Саме за ним я попхався до Леобурга, але так нічого й не з’ясував... Ну, вбивство Фелікса, потім арешт Агнеси... Все якось закрутилося. Такий з мене дбайливий племінник.

Лейла тим часом незмигно дивилася на зображення, ніби взагалі не слухала його.

— А я його знаю...— повільно вимовила вона по паузі.— Якщо це справді твій дядько, а не його двійник — він непогано влаштувався.

Лейла більше не вимовила ні слова, підвелася з місця й зникла в темряві. За кілька хвилин вона повернулася зі старою пом’ятою газетою.

— Дивися. Це австрійська газета. Тут стаття про те, як Австрія посилює оборону східних кордонів. І нижче... «Елвір Дем’янич призначений особливим радником цісаря з озброєння й підтримання військової потужності всієї Імперії».

З зображення на нього дивився... усміхнений дядько Іван, що потискав руку самому імператору Австро-Боснійської Імперії.

У Данила мимоволі відвисла щелепа, а брови поповзли вгору.

— Круто, еге ж? Цікаво, ким був мій двійник? Може, мені теж можна влаштуватися на тепленьке місце? З’ясувала тільки, що вона, ймовірно, загинула в пожежі, але...

— Не може бути! — Данило не слухав її, роздивляючись феротип.— Ми знайшли це в будинку по той бік... Але ж... дідько! Хто б міг подумати!

— А що на другій половинці фотки?

Данило перевів погляд на Лейлу й здивовано звів брови.