Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

– Пан Бершаль відмовився від участі у фіналі ще тиждень тому.

– Але…

Я розгублено подивилась на хлопця, який вже всміхався, з якимось жалем, але ніби благаючи про розуміння. Та ж як таке було можливо? Це все через мене? Валера вказав мені на мікрофон, нагадуючи, що на мене чекають глядачі. Але я розгублено дивилась на них, на учасників, на Баязида, який досі не розумів, що тут насправді відбулось.

– Знаєте… Якби не одна людина в цьому залі, – почала тремтячим голосом, подивившись на десятки пар очей, прикутих до мене, – то в цих чудових авторів й досі не було б можливості отримати від життя шанс. Щоправда, все мало бути не зовсім так… Я так намагалась вразити Баязида Ікмаїра, що не подумавши бовкнула те, про що я й гадки не мала… – Винувато подивилася на Баязида, а потім впіймала погляд Валери та як він заперечуючи мотав головою, аби я не робила цього. Мабуть, знов хотілося мене прибити, бо робила дурницю. Та як же будувати майбутнє на брехні? – Спершу я думала, що найкращу роботу й подам, як свою… Бо ж Баязид бей постійно чекав від мене рукопису, а сама навіть не написала доти жодного оповіданнячка… Але… Так вийшло, що під час випробувань на острові я таки почала писати власну книгу… Втім, заслуга цього не моя… В принципі, як і того, що конкурс завершився справжніми переможцями. Дивовижний автор та не менш цікава особистість, пан Валерій Бершаль, не дав мені кидатися словами на вітер…

Я поглянула в кінець зали, але Валери там вже не було… Здається, запанікувала, бо чомусь ладна була розплакатися, сама не розуміючи чому…

– Пані Айлін! – вигукнув хтось з залу, витягуючи руку догори. – Тобто ви хотіли обманом привласнити чужу книгу?

Дещо розгублено я переглянулася з Карімом, а потім зиркнула на Баязида з піднятою бровою. На Тіма та учасників дивитись побоювалась.

– Майже, але цього не сталось…

– Пані, Айлін! – ще хтось підхопився з журналістів. – Це сталося до того, як ви заручилися з паном Баязидом чи після? Це була умова вашого одруження?

На якусь мить я втратила дар мови, ошелешено повернувши голову до Баязида, який вже виглядав насупленим та зніяковілим, але слідом глянула на Тимура… Розчарованого чи навіть розбитого ще більше, ніж після тієї історії з Валерою. Він переглянувся з Уляною та Максимом й повільно підвівся, ідучи до виходу.

– Не було ніяких заручин і я гадки не маю, про що взагалі мова…

– Але пан Баязид усім заявив про це ще два місяці назад…

– Отже, збрехав, – грізно глянула на Баязида, а потім на Тимура, який віддалявся. – Я іншого кохаю!

Від моїх слів Тім на якусь мить спинився, мотнувши головою. Та знову все пішло не так! От Баязид! Приб’ю гада! Журналісти ще щось запитували, але я всунула конверти у руки Каріму й поквапилася за Тимуром, який саме зник за дверима.

– Тіме! – гукнула я, вибігши у коридор слідом. Він спинився, але не розвертався. Звісно, брехухою бачити мене точно не хотілося… – Пробач… Але я справді кохаю…тебе!