Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Розділ 43

— Точно допомога не потрібна? — уточнив господар озера, під неугавний акомпанемент жаб'ячого хору.

— Спасибі. Думаю, впораємося... — ввічливо, але твердо відмовився Василь.

— Ну, вольному воля, — не став наполягати водяник. — Не буду заважати. Подрімаю ще трохи. Літо вже майже закінчується. Значить, скоро в дорогу збиратися.

Засопів, закректав, вода навколо нього пішла бульками, завирувала, навіть парою потягнуло, наче в озеро занурили розпечену штабу... А як заспокоїлося все — на поверхню знову визирала непримітна напівзогнила колода. В житті б не подумав, що «ось це» здатне розмовляти. І мислити...

Той водяник, що в плавнях, хоч на жабу схожий. Байрачник — навіть привабливий. Не Чебурашка, але теж симпатяга. Таке миле «звірятко» і вдома тримати можна. Особливо, на тлі нинішніх захоплень «золотого» прошарку суспільства, де обожнюють усілякі «мімішні» дива і набирають домашніх вихованців серед китайських чубатих собак або Мадагаскарських ай-аїв.

А у озерного — геть нічого спільного з живими істотами. Звичайний корч...

Широкий розмах у Творця. Добре, що Він з нежиті починав і встиг набратися досвіду, перш ніж до ліплення Адама приступив. Та й то, скільки зайвого і недосконалого в людині. А апгрейдити нікому.

— Даремно від допомоги відмовилися... — промовив неголосно, повернувшись спиною до озера. Подобається — не подобається, а обговорювати рішення отамана краще непомітно для інших.

— Не все ж чужими руками жар загрібати, — пояснив своє рішення запорожець. — Треба й самому щось робити. А то — звикнути легко. Відучитися важче. Якщо кожен раз допомоги чекати, то можна і від спраги померти, лежачи на березі річки.

— Теж знайшов лежебок...

— Усе з малого починається, Петре, —​- Василя явно пробило на виховний процес. Мабуть, ще не заспокоїлася кров, після поєдинку з бісом. — Підкова не враз відвалюється. Спершу один вухналь розхитається, потім другий...

— До речі, про підкови... — терпіти ненавиджу філософствування. Тим паче, смішно вислуховувати їх від напівписьменного козака. Що він може сказати такого, про що б я вже не читав? — Мені здається чи земля вібрує?

— І не помітиш, як кінь розкує… Що?..

Полупуд урвав повчання на півслові, впав долілиць і приклав вухо до землі. Потім здивовано подивився на мене.

— Але ж і слух у тебе, Петре. Я і то ледь розчув… Справді, йде табун. Далеко ще, але йде...

По правді сказати, нічого я не чув. Просто, вгадав. Треба ж було чимось відволікти Василя від нотацій. А вірш про цвях і підкову я теж читав.

— Ну що, полізли п'явок годувати?

Міг і не питати. Подальші наші дії були неодноразово обговорені і зважені. Справа за малим — втілити задум у життя. І, бажано, з першого разу. Оскільки, впевненості, що на водопій приходить кілька табунів, не було. Зате, що сполохані коні сюди найближчим часом не повернуться — жодних сумнівів. Тож не знаю як там у саперів, а нам помилитися ніяк не можна.

Спосіб для лову вибрали найпростіший і доволі комфортний. А саме — засідку. Сидиш і чекаєш, поки здобич сама до тебе завітає. З переваг — не прієш. З мінусів — крім кінцевого етапу: «хапай-тримай» — від тебе нічого не залежить. Захочуть коні пити — пощастило. А не захочуть або до іншого водопою відправляться... Сиди і чекай далі. Наскільки терпцю стане.

З одного боку — літо, сонце, повітря, вода. І питна, і для купання. З їжею теж проблем немає. Риба, раки... В крайньому випадку, водяного попросити можна. Одне погано — час підпирає. Не цейтнот, звісно... У сімнадцятому столітті — плюс-мінус тиждень не рахується. Особливо, якщо йдеться про пересування великої армії. Це тільки в кіно орда вихором проноситься від міста до міста, залишаючи за собою руїни і попелища…

Взагалі-то, я теж так думав, поки Полупуд не пояснив мені, що насправді все відбувається значно повільніше. Тобто, татарські набіги як і раніше стрімкі, але легка кіннота небезпечна тільки для тих, кого кримчаки захоплять далеко від стін городища, та уходникам, доки ті ще не вспіли осісти, отаборитися. А ось справжнє військо, яке з гарматами або хоч з камнеметами — повзе, як равлик.

Тому що швидкість руху загону залежить від обозу. Точніше — від неквапливої ​​ходи волів. Крейсерська швидкість яких дорівнює трьом верстам на годину. Три з половиною кілометри! А відстань від Перекопу до будь-якого краю Дикого Поля, тобто, до місць заселених не менш шести сотень. При тому, що війська рухаються не більше дванадцяти годин на добу. Тварини, не люди — їм не накажеш іменем Аллаха. Повинні і попастися, і перепочити. Тож легко порахувати, скільки часу буде на підготовку, якщо про виступ орди дізнатися завчасу.

Інша проблема, що і готуватися будуть приблизно такими ж темпами. Поки воєводи перевірять донесення. Ну ж бо в страху очі великі і тривога марна?.. Поки розішлють гінців. Поки союзники домовляться, зберуться... І найважливіше — як вгадати, куди націлився ворог? Де виставити заслін? Оскільки помилка може стати фатальною. Допомога не прийде вчасно, і загони союзників будуть розбиті по частинах, переважаючими силами орди.

Саме тому важливо було все, що ми дізналися про Хотин. Нехай, без конкретики, одні лиш здогади і припущення... Але, якщо вдасться їх з'єднати з іншими такими ж, поки ще уривчастими повідомленнями — то разом вони перетворяться в достовірну інформацію. Здатну вирішити результат майбутньої битви.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍