Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Запорожець розмотав довжелезний відріз матерії, трибуну на стадіоні задрапірувати вистачило б, і простягнув нечистому... Потім відсмикнув руки.

— А-а... Сідай, сам зав'яжу. Порвеш ще. Чим потім шаровари підв'язувати? Мотузкою?

Біс сперечатися не став. Дбайливе ставлення до речей розумів. Хоч і на чортівський кшталт, але й сам не голодранець який-небудь.

— Не туго? — уточнив козак, обернувши пояс навколо голови нечисті рази три і зав'язавши кінці.

— Нормально... — прогудів той.

— Ага! — немов згадав запорожець. — Ми ж не домовилися: як свистіти? У два пальця, чи в три? Хоча, що нам козакам в іграшки бавитися. Не діти… Свисну я відразу в чотири пальці. Згода?

З втратою зору, біс явно став обачнішим. Зачовгався невпевнено і пробурмотів.

— Чекай, чекай… Не гарячкуй! Навіщо відразу в чотири?.. Починай з двох. Потім я свисну. Порівняємо. Будеш незадоволений результатом — тоді вже свисти, як знаєш.

— Шкода... — зітхнув козак. — Ну, але нехай. Як скажеш.

Василь подивився на озеро і крикнув для порядку і остраху:

— Гей, чортові діти?! Всі поховалися?! Якщо хто вирішив підглядати — потім не ображайтеся, що осліпли. Я попередив.

Іншим разом, може, не купилася б нечисть на такий простенький обман. Але свіжою ще була в пам'яті біда Свистуна. Так що в двох місцях озеро злегка захвилювалося, ховаючи надмірно цікаві вуха і ріжки. А тут і я підійшов...

Навшпиньки, підкрався ззаду до біса і синхронно з тим, як Полупуд свиснув, тріснув нечистого по потилиці торбою, наповненою вологим піском. З усієї сили... Замалим плече не вивихнув. Слона не слона — ведмедя приголомшив би гарантовано.

А біс тільки носом клюнув і… осоромився. Себто, гикнув... не ротом. Після спробував підвестися, але не зміг — хилився на бік. Чистої перемоги не вийшло, зате нокдаун класичний. Поплив якісно.

Василь швидко звільнив голову суперника від тканини і гаркнув як посеред бою:

— Воду несіть, чорти болотяні! Швидко! Старшому зле! Зомлів!

Ті виметнулися з озера, ніби хвилею викинуті, і закрутився навколо біса. А той потихеньку почав до тями приходити.

Подивився на Василя по черзі кожним оком окремо, ніби перевіряв, і з побоюванням уточнив:

— Точно в два перста свистів?

— Богом присягаю, — козак розмашисто перехрестився, не звертаючи уваги на роздратоване шипіння чортів. — Не віриш? Можу хоч зараз показати!

Запорожець вдихнув глибше і засунув чотири пальці в рота.

— Ні! — заволав біс, бліднучи від жаху. — Втікайте!

Як підкинутий скочив на ноги і тільки земля за ним загула. Чорти, хоч і не відчули на собі силу «козацького» свисту, старшому вірили. Чесонули слідом, як вітром підхоплені. Тільки курява стовпом. Істинний чорт-вихор... Я і моргнути не встиг, а берег озера спорожнів, наче і не було нікого.

— Славно, славно... — долинув голос із того місця озера, де на поверхні лежала напівзатоплена здоровенна колода, що невідомо як опинилася посеред степу. — Давненько я так не веселився. Спасибі, потішили старого. Якщо і свояка мого так само розважали, то буде про що побалакати.

З кожним вимовленим словом замшіла колода все більше оживала. Перетворюючись з неживого предмета, в щось рухливе. Хоча, як і раніше, ні на що живе не схоже.

— І що ж за потреба привела сюди двох запорізьких козаків? Та, в якій я заважати не повинен, а ви за це — воду мені каламутити не станете? Го-го-го…

Водяний реготав не набагато тихіше за біса, але на відміну від нечистого — не глузливо. Просто, веселився. Можна сказати, від усієї душі…