Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Розділ 44

Дурних немає бо, як сказав Тіпун, усі повиздихали... Перш ніж перевести Хасана в кабінет, ми з Полупудом уважно оглянули кімнату. Дійсно — кабінет. Великий письмовий стіл. Кілька книжкових шаф, проте книг мало — більше вази, статуетки та якісь пакунки. Вікно одне... велике, можна вискочити. Але закрито віконницями. Не вистрибнути. Більше жодних дверей і ніш. Навіть килимів і гобеленів не густо. Точніше — один, зате на всю стіну. На якому майстер увіковічив оголену пампушку… тьху — пастушку, що виграє на дудці невеличкій отарі, а круторогі барани та замріяні ярки уважно слухають її музикування.

Навчений кінематографом, я навіть під стіл заліз. Але ніякого приклеєного до стільниці пістоля або арбалета там не знайшов. Навіть ножа для розрізання паперу. Невелика стопка якого, а так само — важка бронзова чорнильниця і стаканчик для пір'я чинно лежали зверху. Я читав, що ніндзя можуть використовувати будь-який предмет, як зброю, але дуже сумніваюся, що наш «кожум’яка» проходив у них навчання. І кинеться з чорнильницею на трьох... добре-добре… на двох озброєних до зубів козаків. Один з яких самотужки впорався з усією його охороною.

— Начебто нічого підозрілого…

Василь простежив за моїми маніпуляціями і знизав плечима.

— Та не переймайся, Петре. Я його за комір тримати буду. Не втече псявіра.

— Ну, якщо так, тоді я спокійний. З твоїх рук тільки смерть може здобич вирвати.

Турок відразу пішов до столу, сів, розім'яв затерплі пальці... Цьому я не здивувався, на собі випробував. Потім підсунув ближче аркуш паперу і взявся за перо.

— Я готовий…

— То пиши... Про що саме, ми тобі вже сказали, а як — придумай. Особливо той, що помічникові Великого візира.

Загалом, зміст листів був не надто важливим. Значно більше важило те, ким вони написані і кому заадресовані. А найголовніше — печатка. Зуб даю, у світі поголовної безграмотності, — хто б не зупинив нас, — навряд чи зможе прочитати, що саме там написано. Зате велика блямба... з усілякими вензелями — зробить належне враження. До речі, про печатку... Якщо купець не сам по собі, а довірена особа... гм, іншої поважної особи... То де його довіреність?

Гаразд, не будемо відразу брати за горло, нехай спершу хоч щось зробить.

— Справжність цього послання, засвідчую власним підписом... член торговельної гільдії міста Кафи... — прочитав я вголос, поглядаючи через плече турка. Дочекався, поки він намалює хитромудрий підпис і взяв аркуш.

Так, послання турецького купця кошовому запорожців є... Саме завдяки йому я і зміг «прочитати» написане, шукаючи знайомі літери і приблизно уявляючи, що там має бути написано.  До речі, зробив це навмисно. Турецької я не знаю, але бачачи мою «грамотність», Хасан відверто халтурити побоїться і нічого зайвого в листі не напише.

І тут мене знову здивував Семен. Керманич встав поруч і, ворушачи губами, як це роблять люди малограмотні, але все ж навчені читати, став бурмотіти щось по-турецьки, по мірі того, як рухалося перо по папері.

Купець кинув на нього косий погляд, але від роботи не відривався. Схоже, і справді не збирався нічого вигадувати. Писав, що велено.

— Готово...

Хасан поклав перо і посунув до мене другого листа.

— Я виконав свою частину домовленості. Сподіваюся, що і ви дотримаєте обіцянку. Керманич Тіпун відомий тим, що ніколи не порушує даного слова.

— І це знаєш, — хмикнув я. — Все про нас вивідати встиг? Чого ж тоді дурником прикидався? Схоже, все-таки не хотів ти платити. От і знову хитруєш...

— Аллахом...

— Перестань юродствувати! — гаркнув Полупуд. — Бо я почну думати, що тобі взагалі не можна вірити!

— Але я ж все зробив, як ви веліли... — завихляв поглядом і голосом турок.

— Все, та не все... — пояснив я, бажаючи швидше закінчити цю частину справи і нарешті зайнятися пошуками Олесі. — Самі по собі листи нічого не значать. Хороший писар легко може підробити і почерк, і підпис. Печатка!

— Яка ще...

Полупуд кашлянув, і Хасан-ага здався...

— Ааа, купецької гільдії... — він зітхнув з таким виглядом, ніби ми тільки що пограбували його до нитки і зараз захотіли зняти навіть спідню білизну. Подивився по черзі на кожного, ніби очікував що хтось йому скаже, що це жарт і печатка нам не потрібні. Потім зітхнув ще раз і встав зі стільця. — Вона там... у шафі.

Хоч турок кивнув у бік протилежний від вікна, Полупуд, як і обіцяв, ухопив його за комір, а я перемістився так, щоб стати між шпигуном і вікном. Семен — залишився пильнувати двері.

Хасан-ага, ніби й не помітив наших переміщень. Неквапливо підійшов до шафи, дістав з полиці одну з ваз... з вузьким, як у амфори, горлом, потряс злегка і перевернув догори дном. Але зробив це так незграбно, що якась невеличка штучка випала з вази і не потрапила в підставлену долоню, а впала на підлогу і покотилася під сусідню шафу.

Турок сіпнувся за нею, але оскільки Василь тримав міцно, нагнутися не зумів.

— Та що ви як діти, справді?! — обурився купець, смикаючи плечем. — Самі піднімайте, якщо так...

Я ступив вперед. Василь теж розтиснув кулак і нахилився... Йому ж було ближче всіх. Печатка лежала майже поруч з ногою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍