Читати книгу - "Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва"

Розділ 22

- Ти мене взагалі не слухаєш! – гримнула рудоволоса чаклунка, коли в черговий раз помітила, як Лідія зосереджує погляд на тілі принцеси.

І от що їй відповісти? Що не для всіх чиясь смерть – це буденна справа? Дівчина й досі намагалася оговтатися від того, що отруїла цілу банду розбійників. І ніякі доводи розуму не змінять гидкого відчуття всередині. Та й Маргариту будо жаль, незважаючи на всі її вчинки.

- Слухаю, - зітхнула Лідія. – Але досі не можу зрозуміти, як ти можеш чаклувати, якщо не маєш сили.

- Бо та зустріч з відьмою справді змінила все, - задоволено посміхнулася Фріґільда й продовжила розповідь.

Лісова відьма, на ім’я Бруна, була не звичайною темною чаклункою. Вона брала від Джерела зовсім мало, аби лише стати трішки сильнішою за людей. Саме тому не зійшла з розуму, як усі інші. Та яка ж відьма не марить всемогутністю? А ще молодістю. Бруна знайшла спосіб, але була занадто стара, щоб дочекатися потрібного моменту. Тому вивчила Фріґільду, як свою помічницю, й наказала оживити її, коли прийде час. Молода жінка теж дурною не була. Вона багато читала й експериментувала. Врешті-решт Фріґільді вдалося опанувати вміння омолоджувати себе на деякий час, забираючи життя у інших відьом. Та хіба ж це багато? Їй так само хотілося всемогутності. Хотілося повернути всю свою силу, а краще помножити її.

Саме тому Фріґільда протягом багатьох десятків років шукала спосіб виконати доручення Бруни, але обернути його на свою користь.

- Як бачиш, вийшло, - задоволено посміхалася чаклунка.

- Твій спосіб бути молодою – це вбити ще зовсім юну Маргариту? – шоковано уточнила знахарка.

- Ні-ні-ні, - скривилася Фріґільда. – Спочатку я мала втертися в довіру її матері, потім вмовити провести ритуал пробудження темної крові, потім виховати принцесу так, аби вона довіряла мені єдиній. А ще не забувай, що треба було розпізнати потрібний момент. Інакше плакали б мої молодість та всемогутність.

- Ти огидна мені! - сердито вигукнула Лідія.

- На себе подивився! - обурилася відьма. – Силу жриць забираєш, моїх пухнастих вихованців вбиваєш, головорізів теж не пощадила та й чоловіка свого маєш в жертву принести. До речі, де він? Де усі? Скільки мені ще чекати на ту нещасну Альтеру?

Та доки Фріґільда не зрозуміла, що щось іде не за її планом, знахарка поцікавилася:

- Про яку жертву ти говориш?

- Жриці тобі не розповіли? – здивувалася рудоволоса відьма. – І хто тут ще лиходійка! Я принаймні точно знала ціну своєї забаганки.

- Про що ти??? – Лідія не витримала і перейшла на крик.

Чого у Фріґільди не віднімеш, так це таланту крапати на нерви. Своєю напівбожевільною поведінкою їй вдалося викликати до себе не тільки неприязнь, а й бажання встромити кляпа в рота. Особливо, коли та починала говорити натяками.

- Аби зруйнувати Стіну, необхідно принести у жертву особу королівської крові, - хижо посміхнулася чаклунка. – Маргарита виявилася для мене ключиком від усіх дверей.

- До чого тут Раймар? – все більше сердилася знахарка.

- От дурепа, - насупилася Фріґільда. – Він же герцог! Ти взагалі хоч знаєш, хто наступний унаслідує трон після Вільяма? Ні? Ну то твій Раймар. Олеандра, до речі, аби побудувати стіну, принесла в жертву свою доньку Ліатріс. А в хроніках написали, що бідненька сиділа у в’язниці до кінця життя. Скрізь брехуни.

Голова Лідії погрожувала от-от вибухнути від такої кількості інформації. Зараз уже навіть було невідомо, на кого дівчина сердилася більше. На відьму, чи жриць, що приховали від неї стільки важливих деталей. Чомусь знахарці зараз здавалося, що Фріґільда не бреше. Остання так насолоджувалася хвилиною слави, що просто не вважала за потрібне щось приховувати. Та й нащо? Вона переможниця. Принаймні у власних очах. Лідія ж розуміла, що мусить хоча б спробувати протистояти цій ненормальній. Тим паче після того, як та принесла у жертву Маргариту. Як то кажуть, цього козиря їй нічим було бити.

- Що ти задумала? – раптом сполохано вигукнула Фріґільда. – Я відчуваю, як навколо тебе густіють магічні лінії.

Звичайно ж Лідія не відповіла. Вона ще посеред розмови придивилася неподалік зграю воронів. Досить небезпечні птахи, якщо їх розлютити. Саме їм дівчина і віддала наказ напасти на відьму. Частково це навіть вдалося, проте Фріґільда здійняла бурю, що відкинула воронів геть.

- Ах ти ж дрібна погань! – верескливо вилаялася темна чаклунка. – Я тут тобі душу навиворіт, а ти мені ніж в спину?

- Точніше дзьоб, - скривилася Лідія, швидко роздумуючи над планом «Б». – А ти чого від мене чекаєш?

- Хоч трішки розуміння! Я стільки всього пережила, що можна було б і поспівчувати мені.

«Психіатри точно на ній збагатились би», - подумки обурилася знахарка, але зараз було не до того. Дар Альтери підказував, що Фріґільда щось замислила. Повітря навколо відьми набувало металевого відблиску та немовби густішало.

- Ти не дочекаєшся своїх прислужників! - раптом вигукнула Лідія, нарешті наважуючись підійти ближче. – Я вже побувала у фортеці.

Вона захопила з лігва головорізів той самий кинджал, яким поранили Раймара. І зараз мала найпростіший план у світі: дібратися до відьми та власноруч її прикінчити. А що ще зробиш, як, окрім птахів, у Лідії більше немає жодної переваги. Та й тих вже бурею знищило. Головне, аби дар Вісси хоч якось допоміг. Передбачення майбутнього зараз ще й як знадобилося б. І, звичайно ж, удача.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍