Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

11.3.

Лілі-Лола.

У Віолетти було так багато запитань, що вони, здавалося, переповнювали її зсередини. Але головне з них стояло перед нею, мов камінь, що неможливо обійти: як дівчинка опинилася в його руках… знову?

Якщо Аларіон справді стер свої спогади, якщо справді відмовився від усього, що було між ними, то чому Лілі-Лола була з ним? Чому саме він знайшов її? Чому прихистив?

Вона пам’ятала кожен дотик його рук у тому сні – як він з ніжністю тримав її за талію у день весілля, як у його очах світилася тиха радість, коли він пропонував їй залишитися разом. Але реальність була іншою. Він віддав усе і не залишив їй нічого. 

Він знову зник.

Віолетта намагалася його покликати. Вона тягнулася до магії, до тих невидимих ниток, що колись зв’язували їх. Її пальці змикалися в пустоті, а у свідомості не було навіть слабкого відгуку. Наче він зник з цього світу остаточно. Переховувався, тікав…

Вона не дивувалася, що він сказав так мало. Аларіон завжди обирав тишу замість слів – але цього разу ця тиша здавалася нестерпною. Бо те, що він зробив… Неясно, чи можна таке пробачити. Він забрав усе. Усі спогади – геть начисто. Вона тільки знала, що це було – щось таке гарне і щире між ними. Колись. Але тепер ніби дивилася на обгорілі сторінки книги, яку вже ніколи не зможе перечитати.

І все ж… Віолетта хотіла це повернути. Усе – навіть біль, навіть розпач, навіть сльози. Вона хотіла згадати. Хотіла пам’ятати, як кричала його ім’я у безмежній темряві, знаючи, що він не повернеться. Хотіла знати, що це все було справжнім.

Навіть якщо це було мукою – вона хотіла повернути собі цю муку.

Дитячі речі, які вона зібрала в домі хрещеного, лежали на її ліжку. Лола спала поруч. Віолетта провела пальцями по світлих кучерях дитини. Називати її справжнім іменем, мабуть, не надто безпечно, та й дівчинка вже звикла, що Лола – її ім’я.

– Лола… – пошепки мовила. 

Віолетта нахилилася і поцілувала її волосся. Дівчинка сонно поворухнулася, схопила її пальці і притиснула до своєї щоки.

Залишила Лолу на матір і негайно вирушила до госпіталю. Пітер, здається, зовсім не здивувався, коли побачив її на порозі свого кабінету. Він мовчки підвів на неї погляд і відкинувся на спинку крісла, але в його очах промайнуло щось гостре – чи то передчуття, чи то втома.

– Сюди нещодавно приходив хлопчик. Алек, – Віолетта без зайвих слів сіла навпроти нього. – Він просив, щоб ти допоміг йому повернути спогади. Якщо я приведу його… чи допоможеш ти?

Пітер провів пальцями по металевому наконечнику пера, що лежало на столі. Його карі очі звузилися.

– Віолетто… Як я можу? Я не збираюся порушувати закон і повернути те, що вже зникло.

Вона нахилилася вперед, опершись ліктями на край столу.

– Коли ти стирав його спогади, він мав сказати, що хотів забути. Це конфіденційно, я знаю. Але я впевнена, що того дня він сказав щось таке, що порушувало закони. Щось, що могло поставити його під загрозу. І ти дав йому шанс. Ти пожалів його й дозволив почати нове життя. Ти знаєш щось, про що краще мовчати, щоб всі були живі.

Пітер стис перо так сильно, що пальці побіліли. 

– Віолетто… – його голос здався їй старшим, ніж був насправді. 

– Якщо я приведу його, чи допоможеш ти? Бо він сказав тобі щось… про мене.

Пітер опустив погляд на перо у своїх пальцях. Чорнило розпливалося по кінчику, готове впасти на чистий аркуш. Він мовчав довго – так довго, що Віолетта майже перестала дихати.

Нарешті він зітхнув і сказав:

– Він був слугою павшого короля. Він знав тебе. І коли він приходив минулого разу, гадаю, хтось вимагав від нього історій про того негідника, свідчень… або ж сам павший король його знайшов, а тепер хоче заручитися його підтримкою знову, бо вони дійсно були вірні один одному. Хлопець був дуже прив’язаний до Аларіона, наче до батька. Я би не хотів повертати йому те життя, ті спогади. 

– Була дитина. Моя дитина. 

– Твоя дитина. Я знаю, – похитав головою. – Тебе судитимуть, Віолетто. Залиш – як є. Не шукай нічого, нікого… 

– Ти знаєш долю дитини. 

– А як багато ти вже знаєш, як багато згадала? – здогадався.

– Чи не все… досить багато.

– Тоді твоя безпека уже порушена, а прогалини можуть нашкодити… Якщо це єдине, що мучить тебе, то я скажу… Коли Алек прийшов сюди, то назвав твоє ім’я, назвав Аларіона і назвав Лілі. Після того, як Аларіон стер твої спогади, Алек втік з дитиною. Він злякався, що може статися дещо гірше, бо Аларіон того дня мав дійсно божевільний вигляд. Але ховатися від Аларіона – це просто смішно. Того дня ми знайшли тебе непритомною в коридорі біля палат, тоді ти гадала, що просто зомліла від втоми, але я здогадався, що щось не так. Після твого зникнення це було очевидно… Звісно – війна, долі кожного розкидані, працівники то зникали, то зв’являлися, нікому до цього не було діла… але ти повернулася іншою. 

– Що сталося з дитиною? – повторила, нервово стиснувши кулаки.

– Деякий час Алек глядів її і тинявся злиднем з нею вулицями. А коли їх обох захотіли забрати в притулок, то втік. Аларіон знайшов його лиш раз – піймав за шкірку, хлопець пообіцяв йому доглянути за дитиною. Того дня Аларіон хотів стерти і його спогади, але не встиг, мусив знову тікати, тому наполіг, щоб Алек сам прийшов сюди і щоб йому тут допомогли. Але він прийшов без дитини.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍