Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

них. Достатньо зазирнути в класні кімнати лос-анджелеських державних шкіл, у яких зараз навчаються мої сини, щоб завдяки обличчям дітей ці абстрактні дебати набули конкретики. Ці діти представляють понад 80 мов, якими говорять у них вдома, до того ж англомовні білі тут у меншості. У кожного з друзів моїх синів принаймні один із батьків або батьків їхніх батьків народився за межами США; те саме стосується трьох із чотирьох дідусів і бабусь моїх синів. Однак імміграція лише відновлює розмаїтість, що була притаманна Америці впродовж тисячоліть. До початку європейської колонізації територія США слугувала домівкою для сотень корінних американських племен і мов, а об’єдналася під єдиною владою лише впродовж останньої сотні років.

За цими ознаками США — по суті «нормальна» країна. Всі шість найба- гатолюдніших країн світу, крім однієї, — це «плавильні котли», які досягли політичного об’єднання нещодавно і в яких досі побутують сотні мов і етнічних груп. Наприклад, Росія, будучи невеликою слов’янською державою, зосередженою навколо Москви, до 1582 року навіть не розпочинала експансію за межі Уральських гір. З того часу і до XIX сторіччя вона один за одним поглинула десятки неслов’янських народів, багато з яких зберегли свою самобутню мову та культурну ідентичність. Так само, як американська історія — це оповідь про те, як обшир нашого континенту став американським, історія Росії — це оповідь про те, як Росія стала російською. Індія, Індонезія та Бразилія — це також недавні політичні витвори (або, у випадку Індії, відтворення), які слугують домівками для 850, 670 і 210 мов відповідно.

Величезним винятком із цього правила недавніх «плавильних котлів» є найвелелюдніша країна світу — Китай. Сьогодні Китай, принаймні для не- посвячених, зовні виглядає монолітним у політичній, культурній і мовній площинах. Його було об’єднано вже в 221 р. до н. е. і відтоді він залишався єдиним упродовж більшої частини історії. Від початку писемності Китай мав одну-єдину систему письма, тоді як сучасна Європа користується десятками модифікованих абеток. Із 1,2 млрд населення Китаю понад 800 млн говорять мандаринською — мовою із найбільшою кількістю носіїв у світі. Решта 300 млн розмовляють однією із семи інших мов, які схожі на мандаринську і одна на одну так само, як іспанська на італійську. Тож Китай не є «плавильним котлом» і навіть здається безглуздим питати, як Китай став китайським. Китай був китайським майже від початку своєї писемної історії.

Ми настільки звикли вважати цю позірну єдність даністю, що навіть забуваємо, наскільки вона дивовижна. Одна з причин, чому така єдність несподівана, — генетична. Хоча груба расова класифікація народів світу звалює всіх китайців у групу так званих монголоїдів, в цій категорії криється значно більше розмаїття, ніж відмінності між шведами, італійцями та ірландцями всередині Європи. Зокрема, північні та південні китайці генетично та фізично відрізняються одне від одного: північні китайці більше схожі на тибетців і непальців, тоді як південні китайці більше нагадують в’єтнамців і філіппінців. Мої північно- та південнокитайські друзі часто можуть з одного погляду ідентифікувати одне одного завдяки фізичній зовнішності: північні китайці здебільшого вищі, важчі, блідіші, мають гостріші носи і менші очі, які здаються більш «похилими» (через так званий епікантус).

Північний і Південний Китай відрізняються також за кліматом: північ — посушливіша і холодніша; південь — вологіший і тепліший. Генетичні відмінності, які постали на ґрунті різного довкілля, натякають на довгу історію відносної ізоляції між народами Північного та Південного Китаю. Як же сталося, що в цих народів кінець кінцем виявилася одна або кілька дуже схожих мов і культур?

Очевидна майже цілковита мовна єдність Китаю дивує також на тлі мовної роздробленості інших давно заселених частин світу. Скажімо, зовсім нещодавно в останній частині ми побачили, що Нова Гвінея, складаючи менше однієї десятої площі Китаю і маючи лише 40 тис. років історії людського заселення, населена носіями тисячі мов, зокрема десятків мовних груп, відмінності між якими значно перевищують різницю між вісьмома головними китайськими мовами. В Західній Європі лише за 6000—8000 років після прибуття індоєвропейських мов розвинулися або з’явилися 40 мов, зокрема, такі різні, як англійська, фінська і російська. Але ж викопні рештки свідчать про присутність людини в Китаї впродовж більше ніж півмільйона років. Що сталося із десятками тисяч окремих мов, які мали би постати в Китаї протягом цього довгого періоду часу?

Ці парадокси підказують, що Китай також колись був розмаїтим, як інші багатолюдні країни сьогодні. Він відрізняється від них лише тим, що його об’єднання сталося раніше. В ході «китаїзації» було докорінно гомогенізовано велетенський регіон в стародавньому «плавильному котлі», повторно заселено тропічну Південно-Східну Азію та здійснено колосальний вплив на Японію, Корею і, напевно, навіть Індію. Отже, історія Китаю дає ключ до історії всієї Східної Азії. В цьому розділі йтиметься про те, як Китай колись став китайським.

Для зручності розпочнімо із детальної мовної карти Китаю (мал. 16.1). Одного позирку на неї достатньо, щоб у нас, звиклих думати про Китай як про моноліт, від подиву розширилися очі. Виявляється, що крім восьми «великих» мов — мандаринської та її семи близьких родичів (які часто всі разом називають просто «китайською»), котрі мають від 11 до 800 мли носіїв — в Китаї є ще понад 130 «дрібних» мов, багато з яких використовують не більше кількох тисяч мовців. Всі ці мови, «великі» й «дрібні», утворюють чотири мовні сім’ї, які сильно різняться за компактністю свого поширення.

На одному краї перебувають мандаринська та її родичі, які являють собою китайську підсім’ю сино-тибетської мовної сім’ї. Вони неперервно поширені від Північного до Південного Китаю. Скажімо, можна перетнути Китай від Маньчжурії на півночі до Тонкінської затоки на півдні, не виходячи за межі земель, зайнятих носіями мандаринської та споріднених із нею мов. Інші три мовні групи мають фрагментовані ареали, тобто ними розмовляють «острівці» людей, оточені «морем» носіїв китайської мови та інших мовних сімей.

Найбільш фрагметований ареал мовної сім’ї мяо-яо (інша назва — гмон- ґ-м’єн), котра охоплює 6 млн мовців, поділених між п’ятьма мовами, які мають барвисті назви червона мяо, біла мяо (інша назва — смугаста мяо), чорна мяо, зелена мяо (інша назва — блакитна мяо) і яо. Носії мов мяо-яо живуть у десятках дрібних анклавів, оточених носіями інших мовних груп і розсіяних на території площею півмільйона квадратних кілометрів, що простягається від Південного Китаю до Таїланду. Понад 100 тис. біженців із В’єтнаму, які розмовляли цими мовами, занесли цю мовну сім’ю на територію США, де вони більш відомі під альтернативною назвою гмонґ.

Інша фрагментована мовна