Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

186
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 176
Перейти на сторінку:
очей назавжди, — відповів Такстер.

Його слова розради змусили мене вперше відчути глибоке занепокоєння.

Він і справді спробував зв’язатися з Ренатою та Шатмаром. Проте Рената й досі була в «Мерчандайз Март», вибираючи тканину зі своєю клієнткою, а Шатмар уже закрив свою приймальню. Такстер якось забув, що я сказав йому ще й про Томчека та Сроула. Тому, щоб згаяти час, він пішов на бойовик у стилі кунг-фу на Рендолф-стріт. Коли кіно скінчилося, він застав Ренату вдома. Сказав їй, що, як вона так добре знає Шатмара, то він, на його думку, цілком може залишити цю справу на неї. Зрештою, у цьому місті він лише чужинець. «Бостон Селтікс» грали того дня з «Чикаґо Буллз», і Такстер купив у спекулянта квиток на баскетбольний матч. Дорогою на стадіон він зупинив таксі біля магазину Ціммермана й купив пляшку піспортера. Йому не вдалось охолодити його як слід, але вино добре пішло із сандвічами з осетра.

Темна постать Кантабіле похитувалася переді мною на передньому сидінні патрульної машини. І я звернувся думками до неї. Такий чоловік, як Кантабіле, скористався моєю недосконалою теорією зла, бо хіба ж вона була не така? Він, зі своїм акторський талантом, заповнив усі прогалини у ній своїми азартними іграми та блефом. Але чи й справді я, як американець, мав свою теорію зла? Мабуть, ні. Тому він підібрався до мене зі своїми ідеями та химерними образами з того невиразного та невизначеного боку, де я був особливо слабкий. Жінки захоплювалися цим паразитом: схоже, він подобався Поллі та, певно, і своїй дружині, докторантці. Я припускав, що в ліжку він був нижчий середнього. Та, зрештою, для жінок найбільше важить уява. Тож він ішов крізь життя у своїх тонко вичинених жокейських рукавичках та черевиках із телячої шкіри, із сяйливим ворсом свого твідового вбрання і «маґнумом», що він тримав за поясом, погрожуючи всім смертю. Він любив погрози. Телефонував мені вночі, щоб залякати. Вчора погрози послабили йому кишківник на Дивіжн-стріт. А сьогодні вранці він прийшов, щоб страхати Стронсона. Опівдні ж він пропонував, чи погрожував, прибрати Деніз. Так, він, зі своїми блідим обличчям, довгим носом, схожим на церковну воскову свічку, з темними соплами ніздрів, був дивною істотою. Він неустанно совався на передньому сидінні. Здавалося, намагається зиркнути на мене. Він був майже такий гнучкий, як оті пташки, які викручують голову назад і чистять собі пір’ячко на спині. Що могла означати його спроба видати мене за вбивцю? Невже він знайшов у мені ймовірний натяк на це? Чи, може, намагався у свій власний спосіб допомогти мені вийти зі своєї мушлі, повернути у світ, від якого, як мені здавалось, я відходив? За чиказькими мірками я не сприймав його серйозно, вважаючи, що за ним плаче божевільня. Так, за ним справді плакала божевільня. Я був досить досвідчений, щоб за його пропозицію розважитися з Поллі утрьох побачити натяк на гомосексуальність, та це було не надто по-справжньому. З іншого боку, я відчував, що він таки щось для мене робить. У своєму твідовому костюмі з лискучим ворсом, що його шорсткість викликала думку про кропиву, він раптом постав на моєму шляху. Блідий і шалений, з куничими вусами, він, здавалося, мав виконати якусь духовну місію. Він з’явився для того, щоб зрушити мене з мертвої точки. Оскільки я походив із Чикаґо, то жодна нормальна й розсудлива людина не могла зробити для мене нічого в цьому дусі. Я не міг бути собою з нормальними, розважливими людьми. Погляньмо хоча б на мої стосунки з Річардом Дюрнвальдом. Попри моє захоплення його особистістю, я не відчував із Дюрнвальдом інтелектуального комфорту. Трохи більше мені пощастило з антропософом, доктором Шельдтом, проте і з ним я мав певні труднощі — труднощі, породжені моєю чиказькою вдачею. Коли він говорив мені про езотеричні таємниці, мені хотілося сказати: «Не годуй мене цими нісенітницями, друже!». Та, зрештою, мої взаємини з доктором Шельдтом були надзвичайно важливі. Я порушував із ним якнайсерйозніші питання.

Усе це спало мені на думку, чи промайнуло в моїй голові, і я згадав, як Гумбольдт процитував у Принстоні: «Es schwindelt!». Слова Леніна в Смольному інституті. І все довкола мене тепер крутилося. Чи не тому, що, як Ленін, я збирався створити поліцейську державу? Це було викликано припливом чи заповненням по вінця — відчуттями, осяяннями, ідеями.

Звісно ж, коп мав слушність. Строго кажучи, я не був убивцею. Але я вбирав у себе інших людей та поглинав їх. Коли вони помирали, я шалено горював. Казав, що продовжу їхню працю та їхнє життя. Але хіба я насправді не долучав їхньої сили до своєї? Хіба я не стежив за ними у дні їхньої слави та могутності? А за їхніми жінками? Я вже зараз міг побачити у загальних рисах ті речі, що їх мала спокутати моя душа, опинившись в іншому місці.

— Вважай, Чарлі, — напучував мене Такстер. У плащі, зі своїм ідеальним дипломатом, парасолею з натуральним гачком та торбинкою з осетровими сандвічами. Я вважав. À plus forte raison, я вважав. І вважаючи на себе, усвідомлював, що тепер, у патрульній машині, повторюю долю Гумбольдта. Двадцять років тому, потрапивши в лещата закону, він боровся з копами. Вони натягли на нього гамівну сорочку. У поліцейській машині, дорогою до «Бельвю», у нього почалася діарея. Вони намагалися щось зробити, впоратися з поетом. Але що знала про поетів нью-йоркська поліція! Вона знала п’яниць і грабіжників, знала ґвалтівників, породіль та наркоманів, проте, що робити з поетами, вона не відала. Потім Гумбольдт подзвонив мені з телефонної будки в лікарні. А я відповів із тієї душної, облупленої гримерки у театрі Беласко. І він закричав: «Це життя, Чарлі, а не література!». Не думаю, що Власті, Престоли та Верховенства, Начала, Архангели й Ангели читають поезію. Нащо це їм? Вони зайняті творенням Всесвіту. Проте, коли Гумбольдт вигукнув «Життя!» — він мав на увазі не Престолів, Власті та Ангелів, а реалістичне, природне життя. Так, ніби мистецтво приховує правду, і лише страждання шаленця її відкривають. Це і була зубожіла уява?

Ми приїхали, і нас із Кантабіле розлучили. Його затримали біля конторки, а я зайшов досередини.

Передбачаючи працю, що чекала на мене в чистилищі, я вже не вважав за потрібне сприймати в’язницю надто серйозно. Бо що це, зрештою, таке? Багато галасу і люди, завдання яких улаштувати вам важке життя. Мене сфотографували, анфас і з боків. Гаразд. Після цієї фотосесії у мене також зняли відбитки пальців. Далі мене,

1 ... 100 101 102 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дар Гумбольдта"