Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

зламає при цьому шию. Але ні, коли це сталось, я побачив, що нас цілими та неушкодженими викинуло віддалік одне від одного на порожній перлисто-білий берег.

Поки всі сторони продовжували своє — Стронсон, збурений фантазією Кантабіле про те, як його труп виловлять із каналізації, кричав якимось поросячим сопрано: «Хай там як, а я подбаю, щоб ти дістав належне!» — тимчасом як Такстер заходив знизу, намагаючись бути переконливим, — я відімкнувся й віддався думкам про одну з моїх теорій. Деякі люди вдячно притискають до грудей свої дари. Інші ж не бачать у них жодної користі та здатні думати лише про подолання своїх слабкостей. Їх цікавлять лише вади, що стають для них викликом. Тому ті, хто ненавидить людей, можуть шукати їхнього товариства. Мізантропи часто займаються психіатрією. Сором’язливі стають артистами. Природжені злодії домагаються відповідальних посад. Боязкі вдаються до відважних кроків. Візьмімо випадок Стронсона, чоловіка, який вплутався у безрозсудні схеми, щоб ошукати ґанґстерів. Або мене, поціновувача краси, якому заманулося жити в Чикаґо. Чи Гумбольдта фон Флейшера, людину, яка так прагнула товариства й закопала себе у понурій глибинці.

Стронсон не мав сили витримати випробувань, що на нього чекали. Дивлячись, як він сам себе споганив — на його огрядне тіло, запаковане в елегантну одежу, коротенькі ноги й низько посаджений зад, а ще й ці туфлі на грубезній підошві — й слухаючи, як він намагається надати низького тембру своєму писклявому від природи голосу, я жалів його. Ох! Я надзвичайно його жалів. Мені здавалося, що його справжня вдача швидко повертає собі втрачені позиції. Чи він забув поголитися сьогодні вранці, чи жах спричинився до раптової появи такого заросту? З-під коміра стирчала довга жахлива щетина. Він ставав схожий на лісового бабака. Кучері, підстрижені під пажа, змокли від поту й розгладилися.

— Я хочу, щоб усіх цих хлопців закували в кайданки, — сказав він детективу.

— Що, з однією парою наручників?

— То надіньте їх на Кантабіле. Ну ж бо, надіньте їх.

Я подумки цілком із ним погодився. Так, надіньте кайданки на цього сучого сина, скрутіть йому руки за спиною, і хай залізо ввіпнеться в його плоть. Але промовивши подумки ці жахливі слова, я вже не надто бажав, щоб вони здійснилися.

Такстер відвів копа набік і сказав йому впівголоса кілька слів. Пізніше я запитував себе, чи не шепнув він йому часом секретний пароль ЦРУ. З Такстером ні в чому не можна бути певним. Я досі не можу вирішити, був він колись таємним агентом чи ні. Багато років тому він запросив мене до себе в гості в Юкатан. Мені тричі довелося пересідати з літака на літак, щоб дістатися туди. А потім на брудній злітно-посадковій смузі мене зустрів пеон у сандалях, який відвіз мене в новому «кадилаку» на віллу Такстера, де було повно індійських слуг. Там були також легкові автівки і джипи, дружина і маленькі діти. А Такстер, який уже опанував місцевий діалект, роздавав навсібіч накази. Як лінгвістичний геній, він швидко вивчав нові мови. Проте в нього були проблеми з банком у Мериді й, крім того, він заборгував велику суму заміському клубу, розташованому по сусідству. Я приїхав саме тоді, коли він завершував свою незмінну схему. Наступного дня сказав, що ми покидаємо це кляте місце. Ми напхали його великі квадратні валізи шубами й тенісним спорядженням, храмовими коштовностями та електроприладами. Коли від’їжджали, я тримав на колінах одне з його дітей.

Коп вивів нас зі Стронсонового кабінету. Той гукнув нам услід:

— Ви дістанете своє, виродки. Обіцяю вам. Хай там що буде зі мною. Особливо ти, Кантабіле.

Завтра він сам дістане своє.

Поки ми чекали ліфт, в нас із Такстером був час перемовитися.

— Ні, на мене не відкриватимуть справу, — сказав Такстер. — Я майже шкодую про це. Я залюбки поїхав би з тобою, справді.

— Сподіваюся, ти візьмеш на себе деякий клопіт, — відповів я. — Відчував, що Кантабіле збирається щось таке утнути. А Рената дуже засмутиться, ось що найгірше. Не йди просто так, не забудь про мене, Такстере.

— Не кажи дурниць, Чарльзе. Я негайно знайду адвокатів. Дай мені кілька імен і номери телефонів.

— Спершу подзвони Ренаті. Візьми у неї номер Шатмара. А також зателефонуй Томчеку та Сроулу.

Такстер записав інформацію на квитанції «Америкен Експрес». Хіба може таке бути, що він і досі власник їхньої картки?

— Ти загубиш цей нещасний клаптик паперу, — сказав я.

Такстер досить серйозно мені відповів:

— Вважай, Чарлі. Ти просто як схвильована панночка. Це, без сумніву, випробувальний момент. Тому тим більше маєш вважати. À plus forte raison.[227]

Я знав, що Такстер не жартує, коли говорить французькою. Якщо Джордж Свібел завжди кричав на мене, щоби я не зневажав свого тіла, то Такстер завжди попереджав про мою надмірну тривожність. Зараз переді мною був чоловік, що мав досить міцні нерви для обраного способу життя. І, попри свою слабкість до французьких висловів, Такстер був справжній американець, як і Волт Вітмен, він пропонував себе як архетип: «І що прийнятне для мене, приймете й ви»[228]. Тієї миті це не надто допомогло. Мене заарештували. Мої почуття до Такстера нагадували почуття чоловіка з багатьма пакунками, який намагається знайти ключ від дверей і в якого плутається під ногами його кіт. Проте, правду кажучи, я завжди шукав допомоги в людей, які аж ніяк не належали до моїх улюбленців. На Такстера годі було сподіватись. Я навіть підозрював, що його спроби допомогти можуть стати відверто небезпечними. Якби я топився й кликав на допомогу, він прибіг би і кинув мені рятувальний круг із твердого цементу. Якщо чудна стопа потребує чудного черевика, то химерні душі мають дивні забаганки, і прихильність приходить до них у чудний спосіб. Чоловік, який прагнув допомоги, захоплювався тим, хто не міг йому зарадити.

Гадаю, що саме секретарка викликала блакитно-білу патрульну машину, що тепер чекала на нас. Вона була дуже гарненька молода жінка. Я подивився на неї, коли ми виходили з кабінету, і подумав: «Сентиментальна дівчина. Добре вихована. Їй нелегко бачити, як арештовують людей. Навіть сльози в очах».

— Ти, на переднє сидіння, — звелів детектив блідому Кантабіле, і той, у своєму ковбойському капелюсі, з-під якого вибивалося розкошлане волосся, сів у машину. Скуйовджений, він нарешті став схожий на справжнього італійця.

— Головне — це Рената. Зв’яжися з нею, — сказав я Такстерові, влаштовуючись на задньому сидінні. — Я матиму неприємності, якщо ти цього не зробиш. Неприємності!

— Не хвилюйся. Люди не дозволять тобі зникнути з їхніх