Читати книгу - "Жахослов"

приречені. Вона могла лише сподіватися, що її смерть буде швидкою, і вони двоє возз’єднаються на небесах.

Дівчина почала молитися, сподіваючись, що самі слова володіють цілющою, захисною силою. Це було все, що вона могла зробити.

Час спливав. Вона не знала, чи минуло кілька хвилин, чи кілька годин, коли ввійшла батькова дружина.

– Роберте, любий… Мінні! А ти що тут робиш? Поглянь на себе: у самій сорочці, боса!.. Що, заради Бога, тут коїться?…

Дівчина відчула, як її проти волі відривають від батька.

– Йди до своєї кімнати.

– Але мій тато…

– Я ж тут. Я за ним нагляну… Роберте, дорогий мій, що сталося?

Він здригнувся, все не зводячи очей з віддаленого кутка. Мінні ризикнула глянути туди – і нічого не побачила. Вона глибоко зітхнула.

– Чого чекаєш? Йди негайно і приведи себе до ладу. – Тверда рука підштовхнула її до дверей. І хоча Мінні обурювало таке ставлення – схоже, її мачуха забула, що вона вже доросла жінка, – вона не стала опиратися, але зупинилася одразу ж за дверима, почувши, як заговорив батько.

– О, люба, найжахливіша річ – найжахливіша. У будинок проникло зло. Чистісіньке зло. Порожнеча й самотність, втрата будь-якої надії. Жодного сподівання, жодного шансу на спасіння, жодного. Жодного.

– Про що ти кажеш, Роберте? Я не розумію. Що сталося?

– Темна сила… Я не можу пояснити цього, я гадки не маю, як усе це сталося, – воно просто було там, випромінюючи силу, проти якої немає захисту. Принаймні в мене. Більше жодної віри, жодної надії – воно відібрало в мене все. Я пропав, Адо, остаточно пропав. І не знаю, що робити. Я більше нічого не можу вдіяти. Все загинуло.

– Нічого не загинуло! Не будь смішним, Роберте, тобі просто наснився поганий сон – ти переїв за обідом. Трохи свіжого повітря пішло б тобі на користь. Чи, може, нам помолитися разом? Мабуть…

– Ти не розумієш.

Мінні ввірвалася в кімнату.

– Я розумію! Я бачила його!

– Ти теж? О, бідне дитя. Моє бідолашне дитя, – промовив він голосом, позбавленим будь-якого почуття, голосом цілковито виснаженої людини.

Дівчина здригнулася і заперечливо скрикнула:

– Ти не зрозумів, тату! Я бачила його. Я відчувала, що воно зробило з тобою, що намагалося зробити, але… я не дала йому перемогти. Ти можеш боротися з ним, тату, ти повинен боротися, аби знову стати собою. Я знаю, ти можеш! Хай там як, воно вже пішло – бачиш?

Він не зводив погляду з її очей, так, наче йому бракувало сил навіть подивитися в куток, і вона побачила, як жахливо поява цієї істоти змінила його. Але вона відмовлялася миритися з думкою, що ця сумна переміна в її дорогому батькові залишиться назавжди.

– Думай про це як про поганий сон, тату. Ти бачив щось жахливе – але ж ти спав. Тепер ти прокинувся.

– Я спав, але тепер прокинувся, – повторив він. – І тепер бачу світ таким, як він є: безлюдною занедбаною страхітливою пусткою.

Сльози підступили до горла, але вона не могла дозволити собі бути слабкою і не піддалася їм.

– Ні! Саме цього воно і хоче. Ти повинен боротися, тату, – якщо ти не боротимешся, доведеться нам робити це замість тебе.

– Мінні має рацію, – вряди-годи мачуха підтримала її. – Ти не повинна піддаватися нездоровим думкам. Ми знов приведемо тебе до ладу. Гадаю, почнемо із чашечки чогось гарячого й заспокійливого… Як щодо ячмінного напою? Я помасажую тобі скроні, а потім… може, трохи музики? Попросимо Емму заграти нам щось? Мінні, будь ласка, піди й приведи сестру. Роберте, любий, те, що тебе налякало, – лише плід твоєї уяви. А зараз ми її змінимо.

Попри те що була навчена ніколи не розповідати про страхіття, випадково побачені здаля в лісі, з віком Мінні не втрачала віри в їхнє існування. Вона не могла погодитися, що це «лише плід уяви», – вони існували до її народження й існуватимуть надалі, незалежно від того, бачитиме вона їх чи ні.

Остаточно в цій думці вона впевнилася, коли їй було десять років, під час родинної подорожі Європою. Роберт Лаурі вже здійснював такі подорожі двічі: одного разу – в дуже юному віці під час wanderjahr,[178] до якого входило відвідування Святої Землі, вдруге – під час затяжного медового місяця з дружиною. Тепер же, коли найменші діти достатньо підросли, він вирішив трохи ознайомити їх з великим мистецтвом і високою культурою.

Більшу частину поїздки Мінні нудьгувала, блукаючи похмурими соборами і тьмяно освітленими галереями і вбираючи лекції з релігії, історії та естетики від свого батька. Та одного разу, роздивляючись картину олією на якийсь релігійний сюжет, вона відчула, як її щоки палають від суміші страху й захвату, адже вона впізнала зображення тієї самої потвори, що переховувалася в лісах біля її будинку: хитрої, пронирливої, явно зловісної істоти, яку ніхто, крім неї, не здатен був побачити.

– Що це таке, тату?

– Це твір видатного…

– Ні, я маю на увазі маленьку тваринку, ось там.

– Якийсь демон.

– Який саме? Де вони мешкають? Вони і в Новому Світі водяться так само?

– Ні, ні, моя люба, ти не так зрозуміла. – Він поблажливо всміхнувся. – Демони не справжні. Це лише творче сприйняття уявної істоти.

– Але я… – Тут вона спохопилася. – Він здається дуже реалістичним. Так само по-справжньому, як он та сова. – Дівчинка подивилася на мідну дощечку з назвою твору. – Святий Антоній – він був справжньою людиною. Він згадується в Біблії. І демони теж. Хіба Біблія, Слово Боже не є правдивою в кожній деталі?

В її запитанні був відвертий виклик, і вона передчувала, як відреагує батько. Дослідження біблійних текстів було його особливою пристрастю, і ніщо не дарувало йому більшої радості, ніж пошуки нового знання, в ході яких він міг сперечатися, дискутувати, а головне – повчати людей, що поступалися йому інтелектом.

– Ну ж бо, Мінні, ти вже досить доросла, щоб розуміти: правда буває різною, і до неї можна по-різному підходити. Біблійні історії не обов’язково треба сприймати буквально. Їх не можна розглядати поза контекстом. Звісно, ти вже знаєш з книжок про символізм, метафору і…

І так далі. Мінні любила свого батька, але навіть у десять років вона бачила недолік у його аргументах. Хоч він і казав про різні способи розуміння правди, очевидно було, що він вважає власний підхід сильнішим за всі решту, що його уявлення про правду є найправдивішим. Тож Мінні не вступала в суперечки з ним, але не почувалася і переконаною його словами. Вона вважала за краще вірити власним очам, і