Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Перечекавши кілька хвилин‚ я знову почув ще виразніше, ніж досі, перегортання карток книги, що лежала на столі.
«Треба упіймати, упіймати», – подумав я, намагаючись тихо встати і запалити сірник.
Підвівшись на ліктях, я тихенько намацав на столі сірники і хотів уже черкнути‚ але в цю мить ошелешений‚ приголомшений надзвичайним явищем мій слух виразно вловив, як чиясь невидима рука непоспішно перегортає сторінку за сторінкою книгу, що спокійно собі лежить.
«Так! Це не миші, це чийсь дурнуватий жарт, – подумав я, прислухаючись до шереху на столі і готуючись побачити, звідки і хто простягнув руку на середину замкнутої кімнати і торкався книги. Цікаво побачити цю бліду руку блідої примари»…
Я натиснув сірника, він спалахнув, яскраво освітивши стіл, мою подушку і мене, що сидів у самій білизні на ліжку.
Нікого в кімнаті не було, і нічия рука не торкалася книги. А тим часом, – я це ясно бачив і пам’ятаю все до дрібниць, – у ту мить, коли сірник спалахнув, картка, зрушена чиєюсь незримою рукою, перегорнулася на моїх очах.
Сірник загас. Я запалив свічку, обійшов з нею знову обидві кімнати, відімкнув двері в сіни, зазирнув і туди, подивився знову за піч, у шафу і комод, під меблі‚ за штори, – нікого в кімнатах не було, і скрізь панувала повна тиша.
Врешті я ще далі відсунув столика від ліжка‚ ба навіть позабирав з нього усе, окрім книги. Потім ліг знову і якийсь час не гасив свічки, закуривши для розваги, я в задумі не зводив очей з книги і столика. Картки, поки горіла свічка, продовжували перегортатися. Запам’ятавши останню відкриту сторінку‚ я задмухав свічку, закутав голову ковдрою і, засинаючи, думав: «Ну, це мені все здавалося. Ймовірно, то через перетяг – від порухів повітря картки самі собою підіймалися і з шелестом опускалися…»
Заснути я заснув, але незабаром мене раптом знову, як варом опекло. Я прокинувся від виразного шелестіння карток, які хтось енергійно і, здавалося, нервово перегортав. У ту ж мить мені здалося, що в иншому кутку кімнати, на комоді, хтось зрушив карафу і, ніби наливаючи воду, дзенькнув нею об шклянку.
«Не вистачало ще тої чортівні! – подумав я роздратовано, вдаючи ніби нічого не чую і ні на що не звертаю уваги: – Не встану, буду терпіти, буду спати».
Сон закутав мене під нове шелестіння карток і подзенькування карафи об шклянку‚ з якої очевидно пили.
Вранці я прокинувся з першим сонячним променем. Зібравшись із думками, я перш за все кинувся до книги і подивився на номер сторінки. Замість цифри, як тепер пам’ятаю, 177-ої, розгорнутою була 219-та сторінка. Невидима рука, поки я спав, перегорнула рівно сорок сторінок, тобто двадцять одну картку… Двадцять один раз пальці привида торкалися книги!
Але ще більше я здивувався, коли підійшов до комода і глянув на карафку, яку господиня ще з вечора наповнила і поставила при мені: вона була порожня… Привид випив її до дна…
– От і судіть, – закінчив Заруцький, – як це все пояснити? Чудово пам’ятаю, що господиня поміняла воду і я вночі не торкався карафи. Хто ж чіпав книгу і випив воду?
Примари
– На початку 1860-х років, – розповідала одна пані з нашого товариства, – у Петербурзі померла моя старенька родичка, яка важко хворіла вже довший час. Сестра моєї родички, що жила на иншому кінці міста і вже зо два дні не бачила її, згадала про неї тоді‚ коли лягала спати. Вирішивши на ранок відвідати хвору сестру, загасила свічку і вже почала засинати. Коли раптом бачить при світлі жевріючої лямпади, що поверх ширми перед її ліжком виглядає голова її сестри.
Цю голову, це обличчя сестри моя родичка бачила настільки виразно, що тут-таки до неї й озвалася, дивуючись її пізньому візиту і знаючи, що вона важко хвора. Відповіді, проте, не почула, а голова за декілька секунд зникла… Вважаючи, що такий пізній і поспішний візит викликаний якоюсь надзвичайною подією в сім’ї хворої сестри, моя родичка схопилася з ліжка і вийшла за ширму, але ні там, ні в инших покоях нікого не було…
Пані, про яку я говорю, була жінка дуже врівноважена, зовсім не марновірна і відрізнялася хутше нестачею, ніж надлишком вразливости і уяви.
Після першого враження від таємного візиту хворої сестри вона намагалася пояснити собі цей випадок сном, припускаючи, що сестра їй примарилася під впливом тривожної думки про неї перед сном. Вона не розбудила нікого, знову лягла в ліжко і спокійно проспала решту ночі.
Але яке ж було її здивування, коли рано-вранці її розбудили фатальною звісткою: її сестра померла в ту ніч і, як виявилося, о тій самій годині, коли вона побачила її обличчя понад ширмою!..
Прогулянка дідька
Це було роки два тому, в кінці зими, я найняв у Петербурзі ввечері візника на Васильївський острів. Дорогою я розговорився з візником, побачивши, що його кремезний вороний кінь при в’їзді на Палацовий міст уперся і почав крутити санками.
– Що з ним? – запитав я візника. – Ще чого доброго перекине сані…
– Не бійтеся, ваша милість, – відказав візник, смикаючи коня за вудила і обережно спрямовуючи на міст.
– Щось із ним не в порядку.
– Та так… дідько його візьми!
– Що з ним сталося? Може, хлопчиська ваші їздили і не вберегли?
– Біс пожартував! – відповів зовсім не жартома візник: – Нечиста сила пожартувала.
– Який біс? Яка нечиста сила?
– Хіба не бачите, що його усе тягне ліворуч з мосту на набережну?
Я став розпитувати, і візник, молодий хлопець років двадцяти двох, русявий, ставний і тямущий, оповів:
«Місяць тому я стояв з оцим конем на набережній біля кам’яниці за сенатом. От я стою та стою, ніхто мене не гукає, то я й забився у сани і задрімав. Була, либонь, друга година ночі. Це я добре запам’ятав, бо почув, як на фортеці бив дзиґар. І тут чую – хтось трясе мене за плече, я вистромив голову з-під повсті і бачу: брама банку відчинилася, а на ґанку стоїть високий, в багатому хутрі, теплій шапці і з червоною стрічкою на шиї пан. З себе рум’яний і сивий, а біля саней – швейцар з ліхтарем.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української готичної прози. Том 1», після закриття браузера.
