Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

class="p1">– Вільний? – запитав мене швейцар.

– Вільний, – відповів я.

Пан сів у сани і сказав:

– На Волкове кладовище.

Привіз я його до цвинтарної загорожі, пан вийняв гаманця, кинув мені нового карбованця і пройшов в хвіртку.

– Накажете чекати? – запитав я.

– Завтра о тій самій порі і на тому самому місці.

Наступної ночі я знову стояв на набережній біля брами, і знову о другій ночі засвітилося світло, вийшов пан, і швейцар його підсадив у сани.

– Куди? – питаю. – Туди ж, на Волкове.

Привіз я і знову одержав карбованця…

І так-то я возив того пана цілий місяць. Та скільки не придивлявся, але куди він саме йде на кладовище не розібрав… як тільки під’їде, сторож зніме шапку, відчинить йому хвіртку і пропустить; пан увійде у хвіртку, пройде трохи у напрямку церкви… і раптом – нема його! Мовби запався межи могил.

«Ну, гаразд! – думаю собі. – Що б він там не робив, яке нам діло? Гроші платить і добре».

Та воно б так все і йшло добре – ані я пану слівце, ані він мені. Та помітили наші хлопці, що господар занадто вже мною задоволений, а сам я справив собі нового кожуха, та й ну чіплятися до мене. Ну, я за могоричем у корчмі все їм і розповів. А там сидів якийсь пан – певно, чиновник. Вислухав мене та й каже:

– Я б на твоєму місці повівся обережніше. Хтозна чи не возиш ти дідька або просто сказати – біса… Ти його грошей без хреста тепер не бери; спершу перехрестися, а тоді і приймай.

– Так як же пізнати біса? – питаю урядовця.

– А це як будеш їхати проти місяця, то подивися – чи падає від того пана тінь. Якщо тінь є – то людина, а без тіні – біс…

Збентежив мене цей чиновник. Думаю: ну, чекай, сьогодні ж уночі виведу його на чисту воду. Став я знову під банком. Вийшов з під’їзду пан, і я його повіз, як завжди; останнім часом вже й не питав – знав, куди везти…

Виїхали ми від сенату, перетинаємо площу коло Кінногвардійського бульвару. З бульвару яскраво світив місяць. Тут я і спробував непомітно озирнутися через ліве плече, щоб побачити чи є у того дивного пана тінь. Та тільки-но я хотів повернув голову, як він хап мене за плече…

– Не хочеш, – каже, – возити мене по честі, то більше возити не будеш. Ти ніколи не дізнаєшся, хто я такий…

Я так і завмер. Дивуюся: ну, як він міг прочитати мої думки? От я і відповідаю:

– Ваше благородіє, я не на вас озирався…

– На мене, – каже, – тільки пам’ятай, ніколи тобі мене не розпізнати.

Отак я і протремтів усю дорогу до Волкового від страху. Приїхали ми туди, пан знову кинув карбованця.

– Накажете завтра? – питаю.

– Ні, – відповів, – більше мене ніколи у житті не будеш возити…

З тими словами він пішов і зник між могилами, розвіявшись, мов дим.

Що за жарти? – думаю. Виїхав я знову наступної ночі на набережну, простояв до ранку, – ніхто не вийшов. Бачу, двірники метуть банківський тротуар. Я до них:

– Хто, – питаю, – тут живе?

– Нікого, – відповідають, – немає тут, окрім швейцара. Вранці приходить панство на службу, а до обіду розходяться; квартир тут нема. Це ж банк.

Що за мана? Виїхав я на другу ніч – знову нікого. Заїхав до двірника, питаю, а той те ж саме, – видно, каже, тобі приснилося.

Дочекався я ранку, вийшов швейцар. Я його відразу упізнав. Починаю розпитувати, – а він навіть розсердився, трохи не жене в шию: я тебе, каже, ніколи й не бачив, забирайся. Які тут мешканці? Ніхто звідси не виходив і нікого ти не возив. Все це тобі приверзлося або здуру, або зі сну, а точніше з п’яної голови…

Простояв я ще ніч, вранці поїхав на Волкове. Спробував потолкувати зі сторожами, але всі відреклися: знати тебе не знаємо, нікого ти не привозив, бачимо тебе вперше. Нам суворо заборонено кого-небудь ночами на цвинтар пускати…

Тим це і скінчилося, з тієї пори я не їжджу більше на набережну. Добрий був заробіток, але скінчився. Одна біда – кінь розбзикався, ото його так і тягне знову туди… А що воно за оказія була в мене з тим банківським паном – ніяк не второпаю…»

– І це все правда?

– Сута правда! Ось вам хрест святий! – перехрестився візник.

А на прощання додав тільки одне: мабуть, в тому місці похоронений хто-небудь без хреста, ось він, сердешний, і мучиться та все їздить на кладовище до инших небіжчиків похованих, як слід, по вірі.

Митрофан Александрович

Народився у 1840 р. в селі Калита Остерського повіту на Чернігівщині. По матері Александрович – онук київського козацького полковника Антона Танського і дочки Семена Палія. Освіту отримав у артилерійському корпусі в Петербурзі, звідки вийшов у ранзі офіцера. Проте військова служба його не манила і він оселився в родинній Калиті, зайнявшись господарством та літературою.

У 1881 р. приїхав до Києва і покінчив самогубством. «Так сумно закінчив життя чоловік дуже талановитий, котрий увійшов у життя з великим запалом морального чуття, – писав його сучасник, що заховався під криптонімом В. – В иншому часі, при инших обставинах суспільних він став би окрасою своєї літератури й науки».

Прозова спадщина Александровича – всього п’ять оповідань, які друкувалися на сторінках «Основи» (1861–1862). Оповідання «Антін Михайлович Танський» вперше надруковано в «Основі» (1861, серпень).

Антін Михайлович Танський

Давно се діялось, ще тогді, як гетьмани заправляли Україною, жив на Вкраїні славний лицар, вельможний пан полковник київський Антін Михайлович Танський. Багато було у його людей і худоби; багато земель, сіл і хуторів подарував йому цар Петро; багато накупував Танський, узявши за жінкою Параскою Паліївною посагу дві куфи польського золота і срібла, а ще більш одняв він ґвалтом од убогих козаків і посполитих.

Знали і поважали Танського в Україні і Польщі; ходила чутка про його щедрість і прихильність до віри православної і по далеких землях турецьких, де ворог Христа мордує християн.

Частенько відтіля, з обителей сербських і болгарських, найбільш з гори Атонської, приїздили до нас на Україну ченці і ніколи не вертались додому без добрих дарів; щедро наділяв побожний українець своїх безталанних братів. Чимало попередавав і Танський грошей і подарунків на Атонську гору; ім’я його поминалось там між строїтелями і благоволителями храму сего.

Раз якось велика халепа постигла Атонську обитель. Ватага навіжених бісурманів поруйнувала церкви, пообдирала ризи