Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

його по голові, а потім кажеш йому, що цей вчинок був не зовсім правильний, але не має значення, чи вибачить він тобі.

– Я забув тобі сказати, що це було непорозуміння, – пробурмотів я. – Ну гаразд, гадаю, це я винен! Я не знав, що ти брат місіс Грем, тож у мене виникли підозри, які ти міг би усунути, якби хоч трохи довіряв мені; крім того, я випадково підслухав уривок вашої розмови, і це змусило мене думати, що я маю повне право ненавидіти тебе.

– А як ти дізнався, що я її брат? – занепокоєно запитав він.

– Вона сама сказала. Вона все мені розповіла. Вона знала, що мені можна довіряти. Але тобі не варто перейматися цим, бо то була наша остання зустріч!

– Остання! То вона поїхала?

– Ні, але сказала мені «прощай», і я обіцяв більше ніколи не проходити повз цей будинок, поки вона там мешкає. – Я мало не застогнав від усвідомлення цього факту, та лише стиснув кулаки і тупнув ногою. Проте Лоренсові одлягло від серця.

– Ти вчинив правильно, – сказав він тоном рішучого схвалення. Його обличчя прояснилося. – А щодо помилки, то й мені шкода, що так сталося. Можливо, ти зможеш пробачити мій брак щирості, та згадай, що в мене було небагато підстав довіряти тобі.

– Так, так – я все це пам’ятаю: ніхто не може засуджувати мене більше, ніж я засуджую себе у власному серці; у будь-якому разі, ніхто не може так щиро, як я, шкодувати за свою брутальність, як ти її правильно назвав.

– Дарма, – мовив він, слабко посміхаючись, – давай забудемо про всі прикрі слова та вчинки. Може, потиснім один одному руки?

Його рука була така слабка, що впала ще до того, як я встиг до неї доторкнутися, а в нього забракло сили відповісти на цей потиск.

– Яка в тебе суха й гаряча рука, Лоренсе! – зауважив я. – Ти і справді хворий, а я зробив тобі ще гірше всією цією балаканиною.

– О, це пусте! Я застудився під дощем. Не звертай уваги. Краще скажи мені, ти розповів про цей випадок моїй сестрі?

– Мені забракло хоробрості це зробити, та коли ти розповідатимеш їй усе, можеш лише сказати, що я глибоко шкоду…

– О, не бійся! Я нічого не розповідатиму їй про тебе, поки ти виконуватимеш своє добре рішення триматися подалі від неї. То вона ще не чула про мою хворобу?

– Думаю, ні.

– Я радий, бо весь цей час боявся, що хтось їй скаже, ніби я вмираю чи безнадійно хворий, і вона прийде відвідати мене. Треба якось звістити їй, – замислено продовжував він, – а то вона почує якісь плітки і стривожиться. Багато хто радо розповів би їй такі новини, аби поглянути, як вона це сприйматиме; а тоді вона могла б стати жертвою свіжого скандалу.

– Шкода, що я їй нічого не сказав, – зауважив я. – Якби не моя обіцянка, то я пішов би зараз до неї та й розповів усе.

– Ні в якому разі! Я напишу коротку записку і повідомлю, що хворий, то й не можу прийти до неї, а вона хай не слухає різних пліток про мою недугу. Ти вкинеш цього листа до скриньки? А то я не довіряю нікому, навіть слугам.

Я, звичайно ж, погодився і приніс йому письмове приладдя. Коли записку було написано, я подумав, що вже час іти і попрощався, запитавши наостанок, чи можу я щось для нього зробити, щоб полегшити його страждання і вилікувати рану, якої завдав.

– Ні, – відповів він, – ти вже й так зробив для цього багато; ти зробив для мене більше, ніж міг би зробити найкращий лікар – позбавив тривоги за сестру і глибокого жалю до тебе самого, тож я переконаний, що тепер скоро одужаю. І ще одне: приходь вряди-годи до мене в гості, бо я тут сиджу самотою й нікого не бачу.

Я пообіцяв це робити і попрощався, щиро потиснувши йому руку. Листа я вкинув до скриньки, мужньо утримуючись від спокуси самому зазирнути до неї на пару слів.

Розділ XLVI

Час від часу мені кортіло розповісти матері й сестрі, ким була мешканка Вілдфел-Холу, та, подумавши, я дійшов висновку, що тоді про це знатимуть усі наші знайомі, а Еліза Мілворд знайде спосіб повідомити про неї містерові Гантингтону. Тож я вирішив чекати, аж мине шість місяців, а потім, коли втікачка підшукає собі інший дім, попросити, аби вона дозволила очистити її ім’я від цих підлих наклепів; поки що я просто заявляв усім, що ті чутки брехливі й колись я доведу це. Гадаю, ніхто мені не повірив, та в моїй присутності перестали казати погані речі про пані Грем і навіть згадувати про неї. Всі вважали, що я закоханий і захищаю її всупереч здоровому глузду; тим часом я ставав дедалі похмурішим, бо уявляв собі, що всі наші друзі та знайомі поганої думки про неї, от тільки мовчать у моїй присутності. Роза і Фергус зазвичай уникали моєї компанії; і добре робили, бо за таких обставин ні я для них, ні вони не були для мене підходящим товариством.

Місіс Гантингтон залишалася у Вілдфел-Холі ще понад два місяці. За цей час вона жодного разу не з’явилася у церкві, а я не проходив повз її будинок: про те, що вона там, я знав од містера Лоренса. Я регулярно відвідував його протягом усього періоду його хвороби й одужання, – мені не лише хотілося, щоб він швидше став на ноги, а й через те, що між нами виникла приязнь і мені було приємним його товариство. Я знаходив якусь потаємну втіху від того, що потискаю цю долоню з тонкими білими пальцями, які так скидалися на пальчики моє коханої, полюбляв я і стежити за інтонаціями його голосу, розрізняючи в них те, що нагадувало мені Гелену. Часом він обурював мене тим, що не бажав говорити про свою сестру, хоча я й не ставив під сумнів його дружбу, бо знав, що він хотів віднадити мене від неї.

Насилу він зіп’явся на ноги, як поїхав уночі до Вілдфел-Холу, аби побачити свою сестру. То була ризикована поїздка, та він хотів порадитися з нею і показати, що вже одужав; внаслідок цієї мандрівки він знову захворів. Гадаю, в його наміри не входило розповідати мені про це, бо коли наступного дня я його відвідав і помітив, що йому знову недобре, він сказав, що трохи застудився, бо виходив уночі надвір.

– Ти ніколи не зможеш побачитись