Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

зі своєю сестрою, якщо не піклуватимешся про себе! – зауважив я.

– Я вже бачив її, – тихо сказав він.

– Бачив? – здивовано вигукнув я.

– Так, – і розповів мені, які міркування спонукали його здійснити цю ризиковану справу і яких запобіжних заходів ужив, аби перестрахуватись.

– І як там вона? – нетерпляче запитав я.

– Як завжди, – прозвучала коротка, проте сумна відповідь.

– Як завжди, тобто сумна й нещаслива?

– Забагато було тут випробувань для неї… – відповів він. – Поглянь, які хмариська в небі! – провадив він, обертаючись до вікна. – Певне, буде гроза, а сіно моє ще в покосах. А ти своє заскирдував?

– Ні… А твоя сестра згадувала про мене?

– Запитувала, чи не бачив я тебе останнім часом.

– А що ще вона казала?

– Я не можу переповісти тобі всього, що вона казала, – відповів він із легкою посмішкою, – бо наша бесіда стосувалася її від’їзду, – я просив відкласти його, аж я знайду інший маєток для її мешкання.

– А хіба вона більше нічого про мене не казала?

– Вона мало говорила про тебе, Маркгаме. Я не хотів заохочувати її до балачок про тебе, та вона поставила всього кілька запитань і, здається, була задоволена моїми відповідями; значно більше турбується вона про те, щоб ти не думав про неї забагато, ніж про те, щоб ти її не забув.

– Вона має рацію. Мені хочеться, щоб вона була щасливою, та я не хочу, щоб вона забула мене. Вона знає, що мені забути її просто неможливо, і правильно робить, коли бажає, щоб я не так переймався нею.

– Почуття моєї сестри такі ж палкі, як і твої, але в неї вистачає здорового глузду й мужності боротися з ними, і, гадаю, вона не заспокоїться, поки не погамує їх… Мені хотілося б, аби ти зі свого боку доклав таких самих зусиль.

– Це вона сказала тобі?

– Ні, ми не порушували цього питання, бо я не сумнівався, що вона прийняла таке рішення.

– Забути мене?

– Так, Маркгаме! А чом би й ні?

– Що ж, нехай! – відказав я, та подумки додав: «Ні, Лоренсе, тут ти помиляєшся: вона не збирається забувати мене». Але я нічого не сказав йому з цього приводу. Ми ще трохи поговорили, а потім я попрощався і пішов додому, почуваючи до нього уразу. Може, я й не мав права гніватися на нього, та все ж таки розгнівався.

За тиждень по тому я зустрів його, коли він повертався після візиту до Вілсонів, і вирішив зробити йому добру послугу, ризикуючи накликати на себе те невдоволення, яке так часто є нагородою тим, хто приносить прикрі звістки чи пропонує поради, яких ніхто не просив. Повір, не помститись я хотів за ті прикрощі, яких останнім часом зазнавав від нього, а просто не міг уявити собі, що панна Вілсон стане колись сестрою моєї Гелени, що він візьме шлюб із особою, яка не буде ні доброю дружиною для нього, ні вірною подругою в житті. Гадаю, він і сам це підозрював, та вона дуже хитро причарувала його, тож ці підозри недовго турбували його – певне, єдиною дійсною причиною нерішучості, яка досі утримувала його від зізнання у коханні, була її родина, особливо мати, якої він терпіти не міг.

– Ти їздив до Вілсонів, Лоренсе? – запитав я.

– Так, – відповів він, трохи відвертаючись від мене. – Хотів скористатися нагодою, щоб подякувати за увагу, бо вони весь час розпитували про мене під час моєї недуги.

– То панна Вілсон постаралася…

– Якщо й так, то хіба це причина, щоб не висловити вдячність?

– Ну, ти сам знаєш, що вона чекає від тебе… тільки не зізнаєшся собі в цьому!

– Давай облишимо цю тему, з твого дозволу, – сказав він із очевидним незадоволенням.

– Ні, Лоренсе, з твого дозволу ми її ще трохи продовжимо, і я розповім тобі дещо… Тільки, будь ласка, не забувай, що я не маю звички розпускати брехні й не маю підстав казати неправду.

– Гаразд, Маркгаме, що на цей раз?

– Міс Вілсон ненавидить твою сестру. Не знаючи про ваш родинний зв’язок, вона почуває до неї таку ворожнечу, таку холодну лють, якої не може почувати до своєї суперниці жодна порядна дівчина.

– Маркгаме!

– Гадаю, вона і поширює ті наклепи про твою сестру, всіляко намагається зганьбити її репутацію, причому робить це потай, щоб часом не видно було її інтересу!

– Я не можу цьому повірити! – обурено вигукнув Лоренс.

– Добре, оскільки я не можу цього довести, то просто кажу, що сам у це щиро вірю, а ти будь обережним, якщо хочеш одружитися з нею.

– Я ніколи не казав тобі, Маркгаме, що мав намір побратися з панною Вілсон, – гордовито зауважив він.

– Ні, але маєш ти такий намір чи ні, вона сама планує вийти за тебе.

– Це вона тобі так сказала?

– Ні, але…

– Тоді ти не маєш ніякого права робити такі припущення. Він пустив свого поні клусом, та я притримав його.

– Почекай хвильку, Лоренсе, і не будь таким… навіть не знаю, як це назвати… неприступним чи що! Я знаю, якої ти думки про Джейн Вілсон і, гадаю, робиш помилку, вважаючи її чарівною, чуйною і ніжною – ти навіть не підозрюєш, що вона егоїстична, безсердечна, честолюбна, хитра і обмежена…

– Досить, Маркгаме, досить!

– Ні, дозволь мені закінчити! Якщо ти одружишся з нею, то дім твій буде пусткою, а сам ти з’ясуєш, що побрався з людиною, котра не здатна розділити твої смаки, почуття та ідеї, позбавленою добрих почуттів і справжнього благородства душі.

– Ти скінчив?

– Так. Знаю, ти ненавидиш мене за ці слова, та мені байдуже, бо я хочу вберегти тебе від фатальної помилки.

– Добре! – відказав він із досить-таки непривітною посмішкою, – я радий, що ти настільки забув про свої власні біди, що можеш перейматися чужими проблемами!

Звичайно, всі ті міркування можна було б висловити трохи мудріше й стриманіше, та все ж таки вони дали ефект: він перестав їздити до Вілсонів й хоча більше ніколи не згадував про ту панну, та, певне, добре подумав над моїми словами, зібрав про неї відомості з інших джерел, порівняв їх із тим, що я казав, і дійшов висновку, що нехай вона краще залишається міс Вілсон із ферми Райкот, ніж стане місіс Лоренс із маєтку Вудфорд. Звичайно, Джейн Вілсон розлютилася на свого залицяльника, який так раптово накивав п’ятами. Чи правильно зробив я, зашкодивши її надіям? Гадаю, правильно, бо не почуваю докорів сумління.

Розділ XLVII

Якось на початку листопада до нас завітала Еліза Мілворд. Роза й не здогадувалася,