Читати книгу - "Світло Парижа"

— Що ти хочеш від мене почути? Хочеш, щоб я стрибала від щастя? Організувала тобі святкові салюти?

Я зморгнула лише на її іронію. Вона мала рацію. Зрештою, що культурно-пристойне можна сказати, коли вас повідомляють, що збираються розлучатись? «Дуже шкода?» чи «Мої гратуляції?»

— Не будь злою, мамо.

— Я не зла, — відповіла вона, хоча саме так, власне, чинила. — Просто не знаю, чого чекаєш, аби я тобі сказала. Мушу бути схвильована твоїм розлученням?

— Ти могла б мене підтримати. Я б ніколи цього не зробила, якби не вважала цілком правильним.

— Отже, ти в усьому певна.

— Так, певна. — Тоді я мало в чому була впевнена, моє майбутнє відкривалось переді мною, мов прірва. Єдине, в чому я була певна на сто відсотків, що в цьому майбутньому немає місця для Філіпа, і від цього мені буде набагато краще.

— Ну, вибач. Не знаю, як поводитися. Раніше ніхто з нашої родини не розлучався.

— Так ось що тебе турбує? Що я перша, хто розлучається в нашій родині? А до мого щастя ти байдужа? Чи тебе лише турбує, який вигляд ти матимеш в Асоціації жінок?

Материні очі блиснули на мене твердою яскравою зеленню.

— Звичайно, твоє щастя не байдуже для мене. Ти моя донька.

— Тоді чому на протязі всього життя ти критикувала мене? Робила мене нещасною?

Сльози стискали мені горло, я ненавиділа їх, намагалась проковтнути. Я не любила, коли мене змушують почуватися кволою, коли не панувала над собою, поводилась, як дитина. Не плакала, коли йшла від Філіпа. Почуття, які я в нього вклала, давно покинули мене, плакати було б дивним. Але мати… Від неї я ніколи не могла захистити мого серця. Хоча вона стільки разів принижувала мене, я ніколи не припиняла бажати її схвалення.

— Я намагалась зберегти тебе. Берегла тебе від виборів, які б потім розчарували. Хотіла врятувати тебе від болю. Ніколи, в жодному разі не хотіла робити тебе нещасною.

— Робила. Завжди робила. — Я тремтіла від довгого, глибокого дихання. — Ти не хотіла, щоб я малювала. Хотіла, щоб ходила на танці, а я ненавиділа їх. Хотіла, щоб я пішла до коледжу, а я хотіла лише поступити до школи живопису. Хотіла, щоб я лишалася з Філіпом, а я хотіла розлучитись. Ти хотіла, щоб я була тобою, однак, я — це я, якою б безладною й непристойною і зламаною не була.

Материне чоло, звичайно гладеньке, тепер зморщилось, і вона дивилась на мене зі справжнім болем. — Я хотіла, щоб твоє життя було легким, Мадлен. Усі шляхи, які ти вибирала, розбили б тобі серце.

— Звідки ти знаєш? Звідки ти знаєш, якщо не дозволяєш мені спробувати? Це так само, як з бабусею, — сказала я, хитаючи головою. Я зняла тканину з ящика на столі й вишмаркала ніс, голосно, бридко, не звертаючи уваги на те, чи схожа при цьому на леді, чи приваблива. Я покінчила з цим. Покінчила із зображенням тендітності, покінчила з претензіями на вроду і делікатність — з усім, чим не була й не хотіла бути.

— Що ти хочеш сказати?

— Вона хотіла жити в Парижі. Хотіла писати. Хотіла жити за кордоном, не хотіла виходити заміж і мати дітей, та нічого з цього їй не було дозволено. Урешті-решт вона зробила все так, як і її мати.

— Але хіба це не найкраще? Сталося як сталося. Хіба погано, що вона вийшла заміж за твого діда й не мусила турбуватися, звідки дістане їжу, що мала свій власний дім? Вона страждала, бо хотіла того, чого не могла мати, а єдине, чого хотіла я, — це врятувати тебе від усього цього.

— А єдине, чого хотіла я, — вибирати самій.

Склавши руки на коліна, мати на мить опустила очі. — Розумію, — промовила вона. — Не хочу вибачатись за те, що хотіла тебе вберегти. Врятувати від поразок. Але розумію. — І вперше, здавалось, мати чує мене.

Сльози усе ще текли, і я знов вишмаркала ніс, довго, бридко й непривабливо, поки знов змогла дихати нормально. — Вибач. Вибач, що розчарувала тебе. Вибач, що я не така донька, яку ти хотіла мати. Вибач, що я не Ешлі Хатавей. Вибач, що люблю те, що тобі не подобається.

Мати дивилась на мене здивовано. — Ти любиш те саме, що і я.

— Про що це ти? Збори благодійних комітетів наштовхують мене на думку різати зап'ястки ножем для масла. — Я знов голосно висякалась. В очах пекло, вони спухли, раптом я відчула скажену втому, отак лягла би, заснула і спала довго-довго, наче принцеса з казки.

— Я не про це, — промовила мати, відмахуючись від мене своєю тонкою рукою. — Ми любимо читати, любимо живопис. Любимо робити гарні речі. Мій сад, твої картини. Ми обидві схожі на мого батька.

Я підвела брову, думаючи про мого