Читати книгу - "Світло Парижа"

було помітити через власний біль і страх, її страждання вкривали все прозорим туманом. Світло переломлювалось, і в ньому було видно лише рани на її серці, вона не бачила ран інших людей.

— Ні, — промовив нарешті. — Це справедливо, чи не так? Вони підтримували мене, роками дозволяли робити те, що я хотів, на заміну ставили лише кілька питань, як охоронці. — Він кивнув Марджі, й та посміхнулась до нього, ніч, коли був її охороною, промайнула швидкою згадкою. Тепер він говорив майже словами Себастьєна. Обов'язки. Борги треба сплачувати.

— А моя сестра, Ліза. Ви ходили разом до школи, еге ж?

Марджі кивнула.

— Незабаром виходить заміж. Батько старіє.

— Ти говориш точно як один мій знайомий. — Вона згадала Себастьєна, на обличчі в якого був той самий вираз відмови, і погляд його був так само стомлений і водночас рішучий. Якими схожими вони були, такі самі мрійники, в них було стільки надії! А тепер вони всі троє схилились під тягарем обов'язків, які, присягались, ніколи не візьмуть на себе.

— Не думаю, що моя історія єдина у світі, — відповів Роберт поважно.

— Ти прийшов сюди, щоб розповісти мені про це? — Марджі раптом стомилась. Між ними стояв чай, обоє до нього не доторкнулись, напій би втишив її шлунок, але вона не мала сили потягнутись до нього й налити собі.

— Ні. — Роберт поворушився й розправив плечі. Він натягнув брюки на коліна, розправив піджак. — Батьки висунули переді мною ще одну вимогу.

— О? — Марджі потяглась за шматочком цукру, поклала його на язик. Він танув, трохи солодкого в житті, що незабаром стане таким гірким.

— Хочуть, щоб я одружився.

— Напевне, хочуть. — Адже всі батьки хочуть цього. Їхні діти завжди були пішаками в шаховій грі між родинами. Завжди так було, і, коли ніхто цього не зупинить, завжди так і буде. Марджі знала, що це справа часу, з ким її одружать, з містером Чепменом, а може, з кимось іншим, схожим на нього, це не важило, вона піде тим самим шляхом, що й інші дівчата до неї. Так і є, тільки би вдалось додати маленького друга до її віна. — Браво! І хто та щаслива дівчина? — Слова тяжко виходили з неї, вона шкодувала про це, бо не гнівалась на нього. Лише серце її спорожніло, воно було сухе й тверде, наче крижинка, усередині якої не було нічого, крім повітря.

— Ну, — промовив Роберт, знову схилився вперед і м’яко взяв її руку у свою. — Сподівався, що ти будеш нею.

Глава двадцять сьома
Мадлен, 1999

Я дозволила собі спостерігати за матір'ю так обережно, як ніколи до цього не робила. Пурхання тонких пальців, ніжна зелень очей, таких не схожих на мої, високі вилиці, нахил голови. Я міркувала, звідки ці рухи, чиє відлуння минулого відгукується в ній: чи Себастьєн пив каву так, як зараз робить це вона? А її обдарованість у садівництві? Її вміння керувати кризами, говорити на публіці? Як вона ходить, маленькими, швидкими кроками, майже навшпиньках, мати завжди була загадкою для мене, а от іще одна зовсім нова таємниця.

Як я могла не бачити цього раніше? Згадала бабусю, що була зовсім такою, як я, з широкими плечима, важкими стегнами, неслухняним волоссям, і діда, високого і сухорлявого, з чорними очима.

А ось моя мати, білявка, тоненька й маленька, точно така, як бабуся описувала Себастьєна.

Те, що моїм дідом був Себастьєн, не вразило мене так, як я, скажімо, дізналась би, що маю іншого батька. Але тепер я дивилась на матір інакше, переробивши ланцюжок зв'язків: бабуся, мати і я.

Вона читала газету, і та лежала перед нею розгорнутою на канапі, відкрита на світській хроніці. Я бачила зубасту посмішку Біллі Хатавей на одній з великих світлин, низку перлів розміром десь зі шматки мармуру у неї на шиї, що нагадували комір. — Отже, ти повернулась?

— Так. — Я з'явилась у неї на порозі хіба що з більшою кількістю валіз, ніж у мої останні відвідини, лише раз на мене глянула, кивнула, відступила, відчинила переді мною двері, навіть не запрошуючи увійти. Ну, так, у даному випадку це не означало: «Дім — це те місце, куди тебе запросять і пустять, коли б і звідки ти не прийшов», але: «Дім — це те місце, куди ти можеш прийти й тебе пустять, але не завжди зрадіють цьому».

— І що це означає? Як надовго ти приїхала?

— На стільки, на скільки витримаєш. Гадаю, ти знаєш, що я маю на увазі. Я пішла від Філіпа.

Мати вивергнула з себе довге, неквапне зітхання, наче в ній утримувався центнер повітря. — Розумію.

— Дійсно? — спитала я, розраховуючи на стрімку атаку. Її відповідь була далека від радісної.