Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

мене від менінгіту померло дитятко. Ваш брат частенько навідувався до нас. Стане, було, край ліжечка і все дивиться то на мене, то на нещасне дитя. Звичайно, всі були добрі до нас. Зайдуть, скажуть кілька співчутливих слівець та й підуть, а він залишається в хаті, все на наше страждання дивиться».

Панна Ланден скинула капелюшка, нахилилась до вікна й поглянула на гомінку вулицю у сяйві липневого ранку. Вночі шаленіла гроза, на тротуарі ще не висохли калюжі.

— Одне мені дивно, — мовила консьєржка, уже поклавши руку на клямку, — така ласкава, така добросердна людина, а займається ділом, при якому треба мати вовчі зуби…

Панна Ланден уже намірилась відповісти, але схаменулася: сорочий погляд консьєржки насторожив її. О, ця її слабість, це прагнення збуджувати захоплення в людей, які стоять нижче і яких вона не може тримати на належній віддалі! Братові, хвалити бога, нема з чим критися, проте він наказав їй нікому не говорити, що вона бачила в Парижі; вона пообіцяла мовчати… і на тобі! Ото так мовчала! Тільки приїхала, ще й капелюшка не скинула — та й ну патякати.

— Ви вже йдете, пані Жозеф?

Панна Ланден надумала завернути консьєржку, сподіваючись виявом нового довір'я загладити погане враження, яке могли справити її слова на цю сумирну, запобігливу й воднораз, можливо, недобромисну особу.

— Бачите, пані Жозеф, я ладна хоч би й до ранку говорити про свого брата. Господи, що то за добряча душа! Він же ніколи не думав про себе. Все тільки про інших дбав, коли злиднював і коли його патрали живцем оті Револю, а подумайте, скільки він здатен з його вдачею зробити тепер, коли в нього тих грошей досхочу.

— Досхочу! — пані Жозеф сплеснула руками. — От щасливий! І буває ж таке!

— Де вже такому добрязі бути щасливим! Йому раз у раз завдають страждань. Він не може миритися зі злом. Воно йому — ніж у серце. Такі шляхетні натури ніколи не потерплять того, що в житті стільки гидоти. Тому він страждає. Якось питаю його: «Все в тебе є, Луї, чого душа забажає, чому ж ти такий сумний та невеселий?» А він мені: «Людина приречена на самотність, Феліціє. Споконвіку вона одинока». І це, пані Жозеф, чиста правда, яку бачать лише обранці.

— Як на мене, — сказала консьєржка, — то на якого біса бути таким уже святим та божим? Коли б пан Ланден бодай раз на місяць гульнув, щоб очиститись…

— Дозвольте вам сказати, пані Жозеф, що тут є такі тонкощі, яких вам не збагнути.

— Невже ваш брат якийсь святий або що?

Панна Ланден відповіла, що брат ніякий не святий, що й у нього є свої вади. (В сорочих очах консьєржки спалахнув лукавий вогник). Вона раптом передумала йти, бажаючи дізнатись, які можуть бути вади в такої добропорядної людини.

— Ану ж бо, панно Ланден, розкажіть-но, що то за вади, хоч про одну розкажіть! Ага. Вам ніяково!

— Та чого там! Воно як придивишся, то знайдеться. Ну, скажімо, буває — правда рідко, — що йому здається, ніби він чинить справедливо, по-чесному, а насправді його штовхає злопомність. Ну, наприклад… чули ви про Регіну Лораті? Ота балерина з Великого театру, що довела до катастрофи Оскара Револю… Після його руйнації вона чкурнула в Париж разом із синком пані Костадо. Так от. Ви і в голову собі не можете взяти, якої халепи завдав їй мій брат. Взяв і напустив на неї всі газети пана Салема. І що ж? Вилетіла вона із Комічної опери, а потім мусила покинути й Олімпію. Ну, я тоді й кажу братові: «Ні, Луї, не з почуття справедливості ти дієш. Твій хазяїн помер, а проте ніби нічого й не змінилося, він і досі помикає тобою, штовхає тебе мститися за нього». А він і слухати не хоче. Звісно, діяв він із добрих почуттів, якщо цю вірність пам'яті свого експлуататора можна назвати добрим почуттям. Я з тим і розповіла вам про це, аби ви впевнилися, що в мого брата, як і в кожного з нас, є свої вади. Але все одно він — прекрасна людина.

— Ще б пак! Загрібаючи такий гріш, усяк буде прекрасною людиною!

По цих словах консьєржка попрощалася в панною Ланден, спершу діставши в спритно підставлену руку срібну монету.

Феліція Ланден, забувши про свої валізи, в одчаї тинялася по кімнаті й намагалася пригадати, що вона наплескала язиком. Ні! Це не її вина, що в неї все життя нема з ким погомоніти, тож доводиться «виливати» душу перед першим стрічним. Бог добре знає — вона не хотіла нашкодити братові, а все, що вона сказала, прикрасивши дійсність, спрямоване на звеличання його ж таки слави. Дай боже, щоб за час свого проживання в Парижі він не наробив грішків! Ану ж як вона бовкнула щось непевне про брата в розмові з консьєржкою, жінкою, не вартою такої честі, а то, гляди, й небезпечною.

Вона згадала Луї. Біда, що й вона, і брат одним миром мазані: обоє вони занадто вже не горді з простолюдом. Щоправда, вона не любила мужви і мріяла через брата завести знайомства у вищих колах. Проте він анітрохи не дбав про це. А як він зневажив її, коли вона була в нього в Парижі! Ледве погостювала тиждень і мусила забиратися в готель. Скільки вона крові собі зіпсувала, не мавши з ким погомоніти, враженнями поділитися. Їй дух забивало від того, що вона підглянула, про що здогадувалась. Треба ж було всьому тому дати якийсь вихід. Ніде правди діти — вона тямилась на добродійних справах, бо завжди залагоджувала їх у своїй парафії. Так от, вона вважає, що братова апостольська діяльність занадто необачна. Панна Ланден не призналася консьєржці, що Луї спровадив її в готель після бучної сцени, коли вона сказала йому: «Ти думаєш, що всі схожі на тебе; що досить бути ласкавим із тими харпаками, аби вони стали ягнятками. Начувайся: вони тебе пограбують і заріжуть!» Він заткнув вуха, вибіг із кімнати і став