Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

здається, і сторожа вже прокинулася», — посміхнувшись відповів той і поспішив виїхати з Удзі.

Укон розгубилася, бо не знала, як приховати, що у гості приїхав не пан Каору, а принц Ніоу. І коли служниці вже встали, вона сказала: «З певної причини пан Каору не хоче сьогодні нікому показуватися. Якась неприємність сталася з ним по дорозі сюди. Він послав гінця до столиці, щоб той вночі таємно привіз для нього нове вбрання».

«Ой, яка біда! — забідкалися служниці. — Недарма кажуть, що гора Кохата — небезпечне місце для подорожніх. А ще він цього разу приїхав майже без ескорту. Що за напасть!»

«Тихіше, тихіше! Ще не вистачало, щоб слуги почули», — наказувала Укон, сама не своя від страху. «А що, як раптом приїде гонець від Каору?» — думала вона і у розпачі зверталася до богині Каннон з Хацусе: «Допоможи, милосердна, і відгороди нас від усіх нещасть!»

Того дня мала приїхати пані Хітаці, щоб забрати дочку і разом з нею поїхати на прощу в Ісіяма. Служниці належним чином постилися і вже справили обряд очищення. Тому, дізнавшись про те, що обставини змінилися, не приховували свого розчарування: «То що, значить, ми сьогодні нікуди не поїдемо? Як прикро!»

Коли сонце підбилося вже досить високо, ґратчасті вікна було піднято. У покоях Укіфуне прислуговувала тільки Укон. Опустивши штори на головній частині будинку, вона прикріпила до них табличку з написом: «Тут постяться». «Якщо приїде пані Хітаці, то скажу їй, що дочці приснився поганий сон», — вирішила вона. Укон принесла воду для вмивання. Нічого незвичайного у цьому не було, але принца неприємно здивувало, що Укіфуне самій доводиться обслуговувати його, і він запропонував їй вмитися першою.

Звикнувши до стриманого Каору, Укіфуне, дивлячись на свого нового залицяльника, який аж тремтів від пристрасті й, здавалося, не витримав би і миттєвої розлуки з нею, припускала, що, можливо його любов і глибока, та водночас дів­чина згадувала про Нака-но кімі: «Що вона подумає, якщо чутка про мою злощасну долю розійдеться по світу?»

Принц досі не знав, хто вона. «Я не хотів би вас набридливо розпитувати, — сказав він, — але, може, ви все-таки відкриєте мені свою таємницю? Та я ще більше вас любитиму, навіть якщо дізнаюся, що ви найнижчого походження». Але дівчина вперто мовчала. Втім, на всі інші запитання вона відповідала з охотою і розчулила принца своєю безпосередністю.

Коли сонце піднялося зовсім високо, забрати дівчину приїхали дві карети у супроводі семи чи восьми вершників, вельми неприємної зовнішності, і чимало простих слуг. Голосно перемовляючись незрозумілою східною говіркою, вони спробували зайти у будинок, але служниці звеліли їм почекати.

Укон розгубилася, бо якби вона ненароком сказала, що у них гостює пан Каору, то присутність чи відсутність такої відомої особи не могла б залишатися непоміченою у столиці, а тому її брехня була б розкрита. Тож, не радячись із служницями, вона написала дружині намісника провінції Хітаці такого листа: «На жаль, з позаминулої ночі у Вашої дочки почалися місячні й, крім того, вчора їй приснився поганий сон, тому сьогодні вона змушена поводитися стримано й залишатися вдома. Все це дуже прикро, бо здається, що цього разу не обійшлося без втручання злих духів...» Потім, звелівши нагодувати людей, вона відпровадила їх назад до столиці, а монахині передала, що дівчина сьогодні залишиться вдома й нікуди не поїде.

Якщо досі, поглядаючи на оповиті туманом гори, Укіфуне з ранку до вечора нестерпно нудилася, то сьогодні, зачарована своїм пристрасним коханцем, вона впадала у розпач, помічаючи, як швидко темніє небо. Упродовж усього спокійного весняного дня принц не міг відірвати очей від цієї ніжної, чарівної дівчини, яка здавалася йому самою досконалістю, хоча насправді вона не могла зрівнятися з Нака-но кімі, а тим паче з Шостою дочкою Лівого міністра Юґірі, яка на ту пору досягла повного розквіту. Однак принц був глибоко закоханий і дівчина здавалася йому неперевершеною красунею. Вона ж, зі свого боку, досі вважаючи, що немає на світі нікого привабливішого за Каору, була вражена, побачивши коло себе ще прекраснішу людину. Принц вирізнявся яскравою, чарівною красою і не мав собі рівних.

Присунувши до себе туш, принц задумливо провів пензлем по аркуші паперу. Він писав таким гарним почерком і так чудово малював, що не міг не зворушити будь-якої молодої жінки.

« Якщо станеться так, що я, хоч не з власної волі, не зможу приїхати, подивіться на цей малюнок», — сказав він, намалювавши красивого чоловіка й жінку, що лежали поруч, і додав зі сльозами в очах: « О, якби я хотів завжди ось так бути з вами!»

«Навіть якщо б ми присягнули

Бути завжди вірними,

Але, на жаль,

Життя таке непевне

І, що буде завтра, невідомо.

О ні, не треба так думати, бо це не на краще. І чого я не можу чинити так, як велить серце? Від самої думки про те, що я не можу приїхати сюди, я готовий був померти. Після того жорстокого удару навіщо я приїхав вас шукати?» — сказав він.

А вона, узявши з його рук змочений пензель, написала:

«Та хіба варто

Нарікати на невірність,

Якщо згадати,

Що немає нічого на цьому світі

Хиткішого за саме життя?»

«Здається, вона готова заздалегідь дорікати мені за зраду!» — подумав принц і, схоже, ще більше у неї закохався.

«Але від кого ви дізналися, що таке невірність? — посміхнувшись, запитав він і спробував з’ясувати, коли Каору перевіз її в Удзі, але марно.

«Ви запитуєте мене про те, про що я не можу говорити», — сказала дівчина сердито, зовсім як мала дитина. І хоча принц не сумнівався, що все з’ясується згодом само собою, але хотів дізнатися про це з її уст.

Токіката повернувся уже вночі й на зустрічі з Укон розповів: «Я бачив, що від стурбованої Імператриці-дружини прибув гонець і Лівий міністр також дуже незадоволений легковажними таємними пригодами принца, які добром не закінчаться. Крім того, він боїться бути осоромленим, якщо про все дізнається сам Імператор. Я ж пояснив усім, що принц поїхав до одного святого відлюдника, що живе у Східних горах, — а потім він додав: — О, як часто жінки призводять до гріха. Через них навіть мені, нікчемному слузі, довелося брехати!»

«От і добре, що ви назвали нашу господиню святим відлюдником! Може, завдяки цьому і ви позбудетеся своїх гріхів. Але все-таки звідки принц набрався таких сумнівних звичок? Якби я заздалегідь знала про його приїзд, то, напевне, щось придумала б. Схоже, він пустився у нерозсудливу подорож...» — бурчала Укон.

Коли вона передала принцові слова Токікати, то він, уявивши собі, як збурив своїм вчинком рідню, сказав Укіфуне: «От у якому рабському становищі я перебуваю! О, як мені хотілося хоча б на короткий час побути простим дворянином! Що ж тепер робити? Я не зможу вберегтися від людського поголосу. А що про мене подумає Каору? Адже ми здавна міцно дружили й не лише тому, що ми родичі. Тож я помру від сорому, якщо