Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

зелена у квіточки сукня просто личила мені більше, я хотіла, щоб вона личила мені ідеально, і щоб мені ідеально личили сережки, щоб ідеально личила зачіска, щоб ідеально личили туфлі. Одне слово, П’єтро не зміг вселити в мене впевненість, він дивився на мене, але не бачив. А я здавалася собі дедалі потворнішою – завеликі груди, затовстий зад, заширокі стегна, а чого варте оце білясте волосся, оцей великий ніс. Я мала фігуру своєї матері, тіло здавалось неоковирним – бракувало тільки, щоб до мене раптом повернувся ішіас і я почала кульгати. А от дружина Ніно була молоденька, вродлива й багата, вона напевно вміла поводитись у товаристві, чого мені не навчитися ніколи. Тож я сто разів верталася до початкового свого рішення: я не піду, хай іде П’єтро з доньками, звелю сказати, що погано почуваюся. Але я таки пішла. Одягла білу блузку й веселу квітчасту спідницю, єдиною коштовністю, яку я наділа, був старий браслет моєї матері. У торбинку поклала написаний текст. Я сказала собі: кому яке діло до неї, до нього і до них усіх.

104

Через усі ці мої вагання ми прибули в тратторію з запізненням. Родина Сарраторе вже сиділа за столом. Ніно представив нам свою дружину Елеонору, і настрій мій покращав. Авжеж, у неї було гарне личко і чудове чорне волосся, точно як на світлині. Але вона була нижча від мене, хоч я не була особливо високою. У неї зовсім не було грудей, хоч сама вона була пухкенька. Вбрана у сукню вогняно-червоного кольору, яка зовсім їй не личила. До того ж була вся обвішана прикрасами. У перших же словах, які вона вимовила своїм пронизливим голосом, виразно чувся акцент неаполітанської синьйорини, вихованої в будинку з видом на затоку під наглядом тіток, що полюбляють грати в карти. Але під час вечері насамперед вийшло на яв те, що вона, хоч і вивчала право, була геть неосвічена й схильна критикувати все і всіх з виглядом особи, яка йде проти течії і пишається цим. Одне слово, багата, примхлива й вульгарна. Приємні риси її обличчя часто спотворювала гримаса незадоволення, а між її окремі речення, навіть між окремі слова вклинювалося нервове хихотіння – хі-хі-хі. Вона почала лаяти Флоренцію – чим вона краща від Неаполя? – тратторію – тут жахливо готують – господаря – він нечема – критикувала все, що б не говорив П’єтро – які дурниці – засуджувала дівчаток – Господи, навіщо стільки базікати, помовчімо трохи, будь ласка – і, звісно, мене – навіщо тобі було їхати вчитися у Пізу, філологічний факультет в Неаполі набагато кращий, ніколи не чула про цей твій роман, коли він вийшов, вісім років тому мені було чотирнадцять. Лише з сином і з Ніно вона була завжди лагідна. Альбертіно був дуже гарний, пухкенький, мав щасливий вигляд, і Елеонора знай вихваляла його. Те ж саме стосувалося її чоловіка: він був найкращий з усіх, вона схвалювала кожен його вислів, торкалася його, обіймала й цілувала. Що було спільного у цієї дівки з Лілою чи бодай з Сильвією? Нічого. То чому ж Ніно з нею одружився?

Я стежила за ним цілий вечір. Він був з нею лагідний, давав себе обіймати і цьомкати, усміхався їй з любов’ю, коли вона говорила дурниці й поводилася неґречно, неуважно бавився з хлопчиком. Але його ставлення до моїх доньок не змінилося, він далі приділяв їм дуже багато уваги, продовжував весело сперечатися з П’єтро і навіть мені сказав кілька слів. Дружина – мені так хотілося думати – його не дуже обходить. Елеонора була однією з численних цеглинок його динамічного життя, але не мала на нього жодного впливу, Ніно йшов далі своїм шляхом, не надаючи їй великої ваги. Тому я стала почуватися дедалі більш невимушено – особливо коли він кілька секунд потримав мій зап’ясток, немов хотів погладити, показуючи, що впізнає мій браслет; особливо коли він почав жартувати над моїм чоловіком, питаючи, чи він залишив мені час для себе; і особливо коли відразу після цього спитав мене, чи просунулась я у своїй роботі.

– Перша версія готова, – мовила я.

Ніно серйозно звернувся до П’єтро:

– Ти читав?

– Елена нічого не дає мені читати.

– Ти просто не хочеш читати, – відрубала я, але без неприязні, немов між нами це була така гра.

Тут втрутилася Елеонора, яка конче хотіла брати участь у розмові.

– Про що ви? – спитала вона. Я збиралася було їй відповісти, але думки її полетіли вже деінде, і вона весело спитала мене: – Підеш завтра зі мною по магазинах, коли Ніно буде на роботі?

Я усміхнулася з нещирою сердечністю. Дала свою згоду, і вона почала детально перелічувати все те, що збиралася купити. Тільки коли ми вийшли з тратторії, мені вдалося підійти до Ніно й прошепотіти:

– Хочеш глянути на мій текст?

Він подивився на мене із щирим здивуванням:

– Ти справді даси мені його прочитати?

– Якщо тобі цікаво, так.

Я крадькома, з тремтячим серцем передала йому аркуші, немов не хотіла, щоб П’єтро, Елеонора і дівчатка це побачили.

105

Уночі я й ока не склепила. Вранці мусила змиритися з необхідністю зустрічі з Елеонорою, ми домовилися на десяту біля готелю. «Тільки не роби дурниць, – застерегла себе саму я, – не питай, чи її чоловік уже почав читати твій текст: Ніно має роботу, йому знадобиться трохи часу; не треба про це думати, нехай мине хоча б тиждень».

Натомість рівно о дев’ятій, коли я саме збиралася виходити, задзвонив телефон. То був він.

– Даруй, – сказав Ніно, – але я збираюся в бібліотеку і не зможу тобі подзвонити аж до вечора. Ти певна, що я не заважаю?

– У жодному разі.

– Я прочитав.

– Уже?

– Так, і це чудова робота. У тебе прекрасні здібності для досліджень, варта уваги чіткість висловлювання й дивовижна винахідливість. Але чому я найбільше заздрю, то це твоїй здатності оповідати. Текст, який ти написала, важко якось охарактеризувати, не знаю, що це – есей чи оповідання. Але він надзвичайний.

– Це його хиба?

– Що саме?

– Що його важко охарактеризувати.

– Де там, це одна з його переваг.

– Гадаєш, мені варто опублікувати його в такому вигляді?

– Безперечно.

– Спасибі.

– Це тобі спасибі, тепер вже мушу бігти. Будь поблажлива до Елеонори, вона здається агресивною, але це тільки від несміливості. Завтра вранці вертаємося до Неаполя, але після виборів я озвуся і, якщо хочеш, можемо побалакати.

– Мені було б дуже приємно. Ночуватимеш у нас?

– Ти певна, що не