Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Глава 22. Казка про час

Пристрасті вщухли і я, знесилена й заколисана Колвінськими пестощами, впала у дивний напівдрімотний стан, коли ти наче й спиш, й одночасно чуєш усе, що відбувається навколо тебе, та сам поворухнутись не в змозі. На якийсь час мене облишили у спокої, і я майже заснути встигла, та була дбайливо піднята на руки з тихим придиханням, що ковзнуло по моїй щоці: «Спи, синице!»

Моя спроба обуритись дуже швидко перетворилась у моє ж нерозбірливе бурчання, котре стихло, варто було мені ткнутися носом у шию чоловіка і вдихнути вже такий звичний аромат неправильних ірисів з кедром. Та не встигла я задрімати на й так жорсткому плечі, як почувся плескіт води, й ми обидва опинились у теплій ванні. Я навіть примудрилась виринути зі своєї напівдрімоти й, скинувши догори голову, здивовано втупилась в очі Ігоря, з яких струменіла… чорт!... така ніжність, що в мене зсередини вчергове все стиснулось. Я потяглась пальцями до його обличчя, й він одразу притулив їх долонею до своєї щоки, торкаючись губами моєї.

Колвін посміхнувся й тихо прошепотів:

– Заплющ очі…

І я слухняно їх заплющила. Та вони й самі були ладні це зробити. То провалюючись, то знов виринаючи з дрімотного стану, я відчувала, як по моїй шкірі, ледь її торкаючись, ковзала м’яка губка, повторюючи всі вигини тіла, у той час, як легкі, ледве відчутні поцілунки Ігоря спускались від скроні до плеча. Божественні відчуття! Хто б сказав ще недавно, що крижана брила за ім’ям «Колвін І.Д.» здатна на таку ніжність! Не повірила б…

Та все колись закінчується, і мене, дбайливо загорнуту у рушника, відтранспортували назад до спальні та вклали у ліжко, власницькі підгрібши до чоловічих грудей…

Коли я прокинулась, за вікном було очікувано темно, якщо не враховувати спалахів Зимоліського неба, світла ліхтарів та іскор, що стрибали по снігу, розфарбовуючи темряву нескінченної ночі. Гадати про те, котра зараз частина доби, було цілком марно. От Колвін примудрявся орієнтуватись у місцевому часі і без годинника, та це точно було не про мене. Але годинник знаходився на нічному столику, дотягнутись до якого і не розбудити мирно посапуючого у мою потилицю чоловіка не виявлялось можливим. Та будити його після тієї божевільної ночі, що ми влаштували, мені не хотілось. Він і так спав загалом мало, або ж уривками, які без кінця уривались то моїми жахами, то гостями, а то й зовсім без сну обходився.  

Не знаю, скільки я так пролежала, дослухаючись до спокійного розміреного дихання Ігоря за моєю спиною, й обмірковуючи те, що відбулось. Спроба припинити сахатись, схоже, вдалася: тепер більше не сахнешся – мости спалила без останку, і попіл за вітром пустила. Здається, я зітхнула надто голосно, оскільки за спиною почулось ворушіння, і в мою кудлату шевелюру тихо пробурмотіли:

– Кохаю тебе, синице… Доброго ранку!

Ммм… Як же це… хвилююче? Неймовірно! Чарівно! Я солодко потягнулась у кільці Колвінських рук, вже не боячись нікого розбудити, й була миттєво притиснута до чоловічих грудей, одночасно розуміючи, що розбудила вулкан, судячи з гулких ударів серця Ігоря, що аж мені у лопатки віддавало. Розвернувшись в його обіймах, я влетіла в усміхнені очі та губи… і до останніх (катастрофічно так!) хотілось торкнутись, що я, загалом, і зробила.

Ніжні легкі цілунки ковзнули від кінчиків моїх пальців до зап’ястя, а очі, що так і іскрили у півтемряві, націлились вже на мої губи, та, після секундного збентеження, перемістились трохи вище, ловлячи мій погляд:

– Їсти хочеш?

От після такого конкретного питання мій шлунок раптом усвідомив себе коханого й радісно заскиглив: хоч хтось про нього згадав! А все, що змогла вичавити з себе я, так це коротке:

– Угу, – й сховала вчергове своє обличчя на Колвінському плечі, розсипаючи по ньому свою неслухняну копицю.

Ігор цілком безуспішно спробував відкинути моє волосся за спину.

– Мені сьогодні пощастить почути твій голос? – тихий оксамитовий напівшепіт пролунав прямо над моїм вухом. – А то ти так старанно мовчиш, що я починаю побоюватись тих думок, котрі інколи мають властивість навідуватись до твоєї світлої голівоньки.

Поки я розмірковувала над відповіддю, моя рука цілковито мимоволі (пам’ятаємо про особливості моїх кінцівок періодично вирушати у незаплановані марші) пройшлась кінчиками пальців по чоловічих грудях, з’їхала на його стан й опинилась на попереку, відбивши на ньому якусь подобу барабанного дробу. Випадково… Та от хвиля, що пронеслась у результаті цього по тілу Ігоря, цілком закономірно (для нього, зрозуміло) перетекла у залізні лещата рук, що зімкнулись навколо мене, й обпалюючий шепіт біля моєї скроні:

– Лєрка! Ще пара таких рухів, і снідати ми будемо, у кращому випадку, десь в районі обіду.

Мої пальці на мить завмерли, не інакше, як намагаючись поміркувати своїми нервовими закінченнями (мізків же нема, а ті, що у хазяйки, здається, вимкнулись): що робити? І чом би було не здійнятися у повітря та забратися деінде, так вони не придумали нічого кращого, як проїхатись по тому самому маршруту, але у зворотному напрямку. Колвін аж застогнав:

– Ти смерті моєї хочеш?! Бо я твоєї точно – ні!

Він перехопив мою руку і вп’явся в долоню ледь не зубами, після чого ривком зіскочив з ліжка і, підхоплюючи одяг, вилетів зі спальні:

– Чекаю тебе на кухні! – долетіло вже зі сходів.

Натягнувши на себе м’який теплий комплект, я потюпала вниз на запах, що дражнив та лоскотав ніздрі під радісне підвивання зголоднілої утроби. Коли ж перед моїми очима постала апетитна хрустка скоринка смаженої картопельки, що ще диміла на тарілці, то вже радісно заскиглити хотілось мені. Жалюгідна думка, що мала намір засудити Колвіна за надлишок їжі на столі, котра могла замахнутись на мої сантиметри у талії, була урочисто відправлена прогулятися найближчим лісом, оскільки зайві сантиметри – це було останнє, про що я зараз думала. Зате мій погляд точно відображав вдячність.

Варто було змовкнути моєму шлунку, в мене зачесався язик, з якого готові були зірватись сотні питань, і стримувати їхній натиск в мене бажання не було.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍