Читати книгу - "Талісман обраної, Ася Чирокбей"

Це було так несподівано, що я озирнулася. Але поблизу нікого не було і я зрозуміла, що голос звучить у моїй голові.

- Лежати! - повторив голос.

Я слухняно завмерла.

- Зараз охоронець відвернеться. Відповзай назад, за диван! - скомандував голос.

Охоронець, який до цього насторожено оглядав натовп дівчат, повернувся до Ірбіни, і я поповзла. На мене, як і раніше, не звертали уваги. За спинкою дивана я змогла присісти й обережно виглянути.

Другий охоронець допитував Ірбіну. Дівчині було зовсім погано. Її посадили на пуф, спиною до стіни, але голова весь час хилилася, тому охоронець бив її по щоках і ставив нове запитання. Згверта лежала на підлозі. Схоже, в метушні Ірбіні все ж вдалося її дістати.

- Коли служниця обливатиме твою подругу водою, вставай і повільно йди до виходу, - ожив голос у моїй голові.

Я на мить завагалася, і тут побачила, як одна з прислужниць узяла глечик із водою і попрямувала до непритомної Ірбіни.

- Вставай! - скомандував голос.

Я повільно встала і випросталася на весь зріст, а потім зовні спокійно, хоча всередині у мене все обмерло, попрямувала до виходу. За ці кілька секунд у мене перед очима промайнуло все моє життя. Я не озиралася, але щосекунди очікувала удару чи окрику. Однак нічого не відбувалося, і я так само спокійно й неспішно вийшла з кімнати. У коридорі нікого не було, тож я притулилася до стіни і, нарешті, змогла дихати. Як виявилося, всю дорогу до дверей я не дихала, і тепер відчайдушно хапала ротом повітря.

- Іди! Іди прямо! - розпорядився голос. - На першому повороті звернеш ліворуч.

Я поспішила виконати вказівку. Коридор був освітлений масляними ліхтарями, встановленими через рівні проміжки. Дійшовши до першого повороту, я звернула ліворуч. Відчувши печіння на грудях, я витягла амулет. Тепер камінь не виглядав зловісним, він відчувався майже доброзичливим.

- Одягни його і йди далі.

Як могла, я зв'язала розірваний ланцюг і одягла амулет на шию. Ланцюг став коротшим і камінь, замість того, щоб спокійно лежати на тканині, весь час звалювався за виріз сукні, і мені постійно доводилося його поправляти. Це було дуже незручно, але іншого виходу все одно не було.

- І куди далі? - поцікавилася я в невидимого співрозмовника.

- Візьми в руку камінь, він тебе поведе, - повідомив голос. - Поки камінь теплий, іди вперед. Коли стане холодним, зупиняйся.

У мене не було підстав не довіряти йому, і я слухняно взяла камінь у ліву руку. За словами Ірбіни, ми перебували в головній обителі Зла. Я недовірливо озирнулася. Обстановка нічим не відрізнялася від звичайного баронського замку. Я зробила крок уперед, другий - камінь потеплішав.

Освітленими коридорами можна було рухатися без побоювання, тож я пішла вперед. Повертатися назад сенсу точно не було. Камінь вів мене, як і пообіцяв таємничий голос. Кілька разів повернувши, я вже насилу розуміла, де перебуваю, але самотньо блукати в порожніх коридорах все ж краще, ніж сидіти зв'язаною під ударами охоронців. Заспокоївши себе цією думкою, я звернулася до голосу.

- Як мені вдалося вийти непоміченою?

- Це була ілюзія, тебе прийняли за Згверту, - охоче пояснив голос.

- Куди я йду зараз?

- Ти йдеш у безпечне місце.

"Ну звісно", - подумала я, хоч і не сказала цього вголос.

Дотримуючись вказівок каменю, я дійшла до місця, де закінчувався ряд ліхтарів і темний коридор ішов униз. Зупинилася в нерішучості, але камінь, як і раніше, був теплим. Я подивилася на найближчий ліхтар, прикидаючи, як можна було б його зняти.

- Тобі не потрібне світло, - повідомив голос.

Мій таємничий спільник правильно зрозумів моє замішання.

- Там, куди ти йдеш, не слід привертати до себе увагу.

Незабаром темрява згустилася, і моє просування сповільнилося. Я витягнула праву руку вперед, і ретельно обмацувала ногою підлогу перед кожним кроком. Також я часто зупинялася, щоб перевести дух. Зараз мені було по-справжньому страшно. Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж моя рука вперлася в перешкоду. Коридор повертав ліворуч. Знесилена, я присіла біля стіни. Але мій невидимий супутник не дрімав.

- Піднімайся! - скомандував він. - За тобою вже відправили погоню. Якщо знайдуть тебе раніше, ніж зможеш сховатися, тебе вб'ють. Ти помреш болісною смертю, крадіжку амулета тобі не пробачать.

Зі стогоном я піднялася на ноги і камінь потеплішав. Зібравши всю свою волю, я продовжила шлях. Нарешті, попереду показалася світла пляма.

"Невже вихід?" - промайнула думка. - "Невже мені вдалося вибратися?"

Але я помилялася. Підійшовши ближче, я побачила, що коридор закінчується тупиком, одна зі стін якого слабко світилася. Я чула від батька розповіді про гриби та водорості, що світяться. Деякі з них настільки маленькі, що їх не можна побачити і здається, ніби стіни світяться самі по собі. Напевно, це був якраз такий випадок. Ще раніше мені подумалося, що камінь, який я несу - амулет Світла, який Згверта обманним шляхом привласнила собі. Ця думка підбадьорила мене, значить, я на вірному шляху. Але зараз у мене було питання, що робити далі.