Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

class="p1">«З огляду на це все, — писав він у листі до Ф. Лизогуба, — плодотворна, направлена на добробут українського народу діяльність, яка пройнята стремлінням до самостійної, незалежної України, зостається невідомою не тільки масі селянства, але навіть міському населенню. Мало того, на цьому ґрунті виникає запекла і не зустрічаюча повинного відпору агітація проти нині існуючого уряду»[129].

Створення судової влади

Початок процесу відновлення правопорядку припадає на 13 травня. Того дня оголосили про відновлення дії законів, запроваджених Тимчасовим урядом та Центральною Радою, — вочевидь, за умови, «коли вони не відмінені урядом Української Держави».

Практична користь від такого кроку була очевидною. Уряд у такий спосіб прагнув продемонструвати очманілому від нововведень останнього року населенню намір відновити хоч якусь тяглість законодавчої традиції з попередніми, так би мовити, урядами.

15 травня запровадили нову форму здійснення правосуддя — «іменем закону Української Держави». 27 травня оголосили «Тимчасовий закон про порядок оголошення законів Української Держави», згідно з яким ««тимчасово, до часу реформи Генерального Суду та утворення при ньому часопису для оголошення законів, останні оголошуються в «Державному вістнику» розпорядженням Державної канцелярії». Наступний крок — створення «на місцях» на підставі відповідного наказу Міністерства шляхів від 31 травня «слідчих комісій для розслідування справ служачих, звільнених за участь у більшовицькому повстанні». Декларована мета — «необхідність поставити справу ближче до життя і тим дати можливість розв’язувати питання якнайшвидче і найсправедливіше».

30 травня оголосили «Закон про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі», згідно з яким усі службовці цивільних установ мали скласти урочисту присягу такого змісту: «Урочисто обіцяю вірно служити Державі Українській, визнавати її державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти її інтереси й добробут», а у випадку відмови — бути звільненими із займаних посад.

Судді цивільного відомства мали прийняти таку обітницю: «Урочисто обіцяю додержувати вірності Державі Українській, твердо виконувати її закони, чинити справедливий суд, як совість мені каже, і завжди поводитись відповідно з гідністю свого стану».

30 серпня унормували статус «урядових осіб колишніх російських судових інституцій до судових установ Української Держави» та асигнували на їх утримання 600 000 карб.

7 вересня на території Української Держави було скасовано дію російських законів, «які обмежували цивільні права колишніх російських, а нині українських громадян, що походять з Австро-Угорщини, Германії, Турції та Болгарії»[130].

Місцеве самоврядування

Чергове життєво важливе завдання, яке стояло в порядку денному, — відновити діяльність органів місцевого самоврядування. Внаслідок буремної діяльності як Центральної Ради та її інституцій, так і різноманітних робітничих, солдатських та селянських рад тут панував тотальний хаос.

Розпочали, як годиться, з аудиту. 7 червня голова уряду доповів на його засіданні проект регламенту тимчасових комісій «для обревізування органів місцевого самоврядування». Справа, вочевидь, затягнулася — руки до неї дійшли хіба наприкінці літа. Впродовж трьох днів — 29 і 30 серпня та 16 вересня — уряд спромігся розглянути й ухвалити рішення щодо змін діючого на той час законодавства про громадське керівництво містами. За тиждень-два перед тим, а саме 17, 20, 21 і 23 серпня, переглянули законодавство по виборах гласних («депутатів», як сказали б сьогодні) губернських та повітових земств.

Ще один напрямок діяльності — встановлення ділових, продуктивних взаємин між органами центральної влади та органами місцевого самоврядування — займав важливе серед інших місце в діяльності нової державної адміністрації. Вже 7 червня Лизогуб як міністр внутрішніх справ надіслав губерніальним старостам відповідний циркуляр, в якому констатував: «...самоврядування виконують серіозні державні завдання і несуть відповідальні обов’язки по місцевому господарству», а тому, вказував міністр, їх розпуск можливий лише у «виключних випадках» та за неодмінної умови інформування МВС, яке і мало ухвалювати остаточне рішення[131]. 29 червня це розпорядження набуло форми відповідного закону[132].

Радикально реорганізували управління столицею. Законом від 1 серпня Київ виокремили зі складу губернії, узаконили входження до складу міста численних на той час околиць («Пуща-Водиця, Верхня та Нижня Солом’янки, Батиєва Гора, Протасів Яр, Караваєвські Дачі з землями, Святошино, Деміївка, Саперна Слобідка, Чоколовський, Голосіївський ліс, Вітянські поля, Горенка, Борщагівка, Жуляни, територія від залізничних казарм до шосе і хутори Дехтярі і Грушки, вся територія коло Поста-Волинського і сортировочної станції й Остерського повіту Чернігівської губернії: Труханів Острів, Передмістна Слобідка, Микільська та Кухмістерська й Дарницькі дачі») і поклали оперативне управління новоутвореною територією на Київське столичне отаманство з бюджетом 203 200 карб.[133].

Аналогічну управлінську схему застосували і щодо окремого в ме­жах Української Держави цивілізаційного утворення — Одеси. 1 серпня тамтешнього «градоначальника» перейменували на «одеського міського отамана»; бюджет міста визначили у розмірі 179 850 карб.[134]. 2 жовт­ня схему управління столицею змінили: відповідальність за стан справ у столиці поклали на «тимчасову правительственну комісію по порядкуванню справами місцевого управління та господарства міста Києва в складі десяти осіб під головуванням одного з сенаторів із Загального зібрання Державного Сенату, по запрошенню Ради Міністрів, і членів, призначених міністром внутрішніх справ».

Ці зміни, ймовірно, були пов’язані з планами уряду щодо переведення виборів до органів міського самоврядування. Це підтверджує виданий того самого дня «Закон про зміну діючого Статуту громадського управління міст», який передбачав проведення відповідних виборів у поточному році. Одночасно закон оголошував припинення «уповноваження гласних міських дум, обраних на підставі постанови б. Тимчасового правительства від 1 травня 1917 р.»[135], що поклало край діяльності вільно обраних органів місцевого самоврядування на наступні 75 років.

Оцінювати діяльність центральної гетьманської адміністрації на цьому напрямку, як і на всіх інших, треба зважено. В даному конкретному випадку треба взяти до уваги, що УД de facto перетворилася на федеративну державу: «Україна розпалася на 8 губернських староств, у яких усі питання вирішувалися, виходячи з політичних і особистих амбіцій старост-губернаторів», а «до влади на місцях прийшла аристократія і генералітет (особливу симпатію гетьман мав до генералів і офіцерів-кавалеристів»)[136].

Частина ІV

Запровадження протекціоністських та адміністративних заходів регулювання економіки

Подолання зруйнованої впень зусиллями УЦП економіки Південно-Західного краю Росії/ Української Держави, вимагало екстраординарних економічних та позаекономічних заходів. І вони не забарилися.

Вже 3 травня уряд «визнав за необхідне встановлення монополії на цукор, табак, сірники та підвищення залізничних тарифів». Тверезо оцінюючи ситуацію, урядовці були змушені констатувати: «...в широких розмірах розповсюдилось серед населення вживання самогону, причому пияцтво серед народу не зменшилось, на виготовлення самогону народ витрачає масу зерна та хліба, необхідного йому для харчування і для продажу, самогонка справляє руйнівний вплив на здоров’я населення». У зв’язку з цим уряд «визнав за доцільне запровадження казенної винної монополії» та інших заходів, спрямованих на стабілізацію ситуації із продажем хліба для потреб населення держави.

Задля забезпечення виконання умов Берестейської угоди 11 травня уряд видав наказ про «безумовну» заборону вивозу за межі Української Держави «міді, алюмінію, нікелю, кобальту, кадмію, вісмуту, олова, свинцю, цинку та живого срібла, а