Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

спершу проміряти, — від майданчика шостого рівня до дерева було метрів двадцять. На око. — І канат, і стіну. Та гадаю, мусить вистачити.

Хоча вітру, як і раніше, не було, небо затягувало плівкою. Атмосфера витискувала її із себе, розмазуючи, наче якийсь наліт, по небесній сфері. Спека ставала нестерпною.

— Що робити з канатом, коли вилізу? — українець намагався прорахувати всі деталі наперед. — Скинути вниз?

— Нє… Тфу… — Сьома виплюнув травинку. — Десь зачепиться й теліпатиметься, як шмаркля на лобовому склі. Помітять. Краще залиш. Розтягни вздовж стіни на шостому рівні та присип землею.

— А на шостому, типу, не помітять? — саркастично гмикнув Левко.

— Під самим носом? Ні.

Несподівано ліворуч і позаду пролунало кілька різких, але утробних вилясків, слідом за якими повітря розітнув рівномірний гул. Семен і Лео повернули голови.

— Я так і знав, — промовив Ґрем.

— Що то? — спитала японка.

— Вертоліт, — відповів мулат. — Що ж іще?

— Це не «наш», — заперечив росіянин. «Colibri» непорушно стояв менше ніж за півсотні метрів від того місця, де сиділи хлопці.

— Знаю, — буркнув Ґрем.

Лопаті великого Мі-17 розкручувалися, спочатку повільно й безшумно, згодом усе швидше, й незабаром повітря наповнилося поки що холостим вертолітним чахканням: фух-фух-фух. Біля відчинених багажних дверей Мі-17 Джейсон Х’юз-Коулман підганяв мачігуенга, які, боягузливо пригинаючися під струминами з-під лопатей, пакували порожні ящики. Час від часу він невдоволено позирав на небо, що помалу ставало білим, як молоко. На блідому тлі розпухали перші, моторошно нерухомі — схожі на нервово-паралітичний газ над полем бою — хмари.

— Я зараз, — кинув через плече американець, рвучко скочив на ноги та побіг до пірамід.

Ґрем подався до місця, де наповзали одна на одну велика та мала піраміди. Неподалік лінії стику розкинула листя невеличка пальма. Мулат видряпався по ній і заліг у впадині між пірамідами. З боку вертолітного майданчика хлопця затуляв конус меншої західної піраміди, від тих, хто прямував до спуску в підземелля чи простував від нього, його ховала пальма.

— Що він робить? — Сатомі скоса глянула на Семена.

Довантаження тривало ще чверть години. Потому вантажний відсік зачинили, мотори заревли, переходячи у злітний режим (мачігуенга сипонули врозтіч), — і семитонний Міль Мі-17 відірвався від землі.

Ґрем спокійною ходою повернувся до хлопців і дівчини.

— Полетів Джейсон, троє пілотів, двоє зі служби безпеки та четверо перуанців. Останні одяглися так, як одягаються горяни в Куско. Зброю, крім Джейсонових «цереушників», ніхто не брав.

— Отже, по припаси, — резюмував Семен.

Левко дивився в той бік, де зник Мі-17, — вертоліт летів низько, а тому щез із поля зору раніше, ніж віддалився звук його лопатей, — а тоді опустив погляд на Сьому.

— Що скажеш? — очі українця блищали.

Росіянин одразу здогадався, що спало на гадку товаришеві.

— Пригальмуй, Лео, — тепер навіть Семен вважав, що вони надміру квапляться, — ми неготові.

— Цієї ночі в наших руках буде мішок бруґмансії. Десятеро людей полетіло геть. Що ще потрібно?

— Я правильно зрозумів: він хоче драпати завтра? — вискнув мулат.

— Завтра неділя, — взявся доводити Левко, — мачігуенга не працюватимуть, тобто обідатимуть разом із людьми Кіспе й ученими.

— Лео має рацію, — підтримала хлопців японка, — іноді в будні робітникам подають на годину пізніше.

— Ні! — відсахнувся Ґрем Келлі. — Ідіоти.

— Заткнись! — гримнув українець, крутнувся до Семена та повторив запитання: — Що ти думаєш?

Сьома гарячково міркував. Була одна проблема, наявність якої вони всі усвідомлювали, проте не хотіли обговорювати: Джейсон Х’юз-Коулман рідко обідав за одним столом із усіма. Вчені також іноді не з’являлися на сніданок чи обід, уникаючи компанії грубуватих солдатів Кіспе, й тоді їжу їм приносили до лабораторії. Проте жодного разу Семен не бачив, щоби хтось носив їжу Джейсонові — або йому готували окремо, або він готував собі сам. Це в будь-якому разі означало одне: американець не їсть зі спільного казана. Через відліт Джейсона ідея пришвидшити початок операції не виглядала аж такою навіженою.

Нарешті росіянин заговорив.

— Плюс: оскільки Джейсон рідко хаває разом зі своїми підлеглими, нам не доведеться вигадувати, як його… м-м… нейтралізувати. Мінус: ми не знаємо, коли вони повернуться.

— Минулого разу вилазка тривала два дні, — зиркаючи то на чорний «Колібрі», то на Сьому, сказав Левко.

— За весь час, що ми тут, вони лиш один раз вилітали кудись, — засичав на українця мулат, — і тому абсолютно нерозумно припускати, скільки часу займе ще…

— Тоді вони літали по пальне, — суплячись, відмахнувся Лео. — Цього разу вилазка по продовольство. Я впевнений, вона триватиме довше: треба стягнути в одне місце багато різних продуктів, перевірити їх, завантажити те-се…

Сьома відчув, як кольнуло під серцем. Раніше, завдяки розвинутій дедукції, хлопець бачив життя щонайменше на кілька годин уперед. Якщо на горизонті зринали неприємності, він чітко й основне своєчасно знав, що робити, щоби їх спекатися. Від сьогоднішнього ранку події стали розвивалися занадто швидко, й Семен більше не усвідомлював, до чого все йде. Віднині цілісної картини майбутнього не існувало, вона розпливалася, наче акварельний малюнок під дощем. І невідомість лякала.

— Чувак, вони полетіли в бурю, — росіянин підняв очі до хмар, які, набрякаючи, важчали та підсувалися до джунглів. — Вони можуть повернутися будь-коли. Вони можуть у буквальному сенсі завтра сісти нам на голови.

Левко також усе зважував. Так, імовірність несподіваного повернення додасть справі перцю. Проте якщо вони відступляться, доведеться чекати на приліт Джейсона два, три, може, чотири дні. Бруґмансія зів’яне, а він сам згорить від хвилювання.

— Завтра, — жорстко відкарбував українець. — Завтра в обід ми починаємо.

Він підхопився, тим самим показуючи, що тему закрито, й… здригнувся. На стежці, що бігла повз піраміду, розставивши ноги, стояв Амаро Кіспе. Він хижо вищирився, нагадуючи хлопцям, хто тепер за старшого у Паїтіті. Виждавши, коли всі голови крутнуться в його бік, коротун випустив у напрямку бранців довгу цівку жовтої слини, розвернувся й, задерши носа, закрокував геть.

CVII

18 серпня 2012, 21:14 (UTC -5)

Паїтіті

Здавалось, із настанням темряви спека тільки подужчала. Хмари опустилися так низько, що, стоячи на верхній терасі й увімкнувши навіть найслабший кишеньковий ліхтарик, можна було штрикати їх променем.

Вітру, як і раніше, не було.

Сатомі повернулася з кухні, де допомагала Марко Молінарі вимити тарілки. Хлопці сиділи в темряві, борючись з неприємним бурчанням у животах. Відчуття були, наче перед важливим університетським екзаменом: тремтіння, цілковитий вакуум під ребрами та постійне бажання збігати до туалету.

— Ви спите? — пошепки спитала японка.

— Ні, — долинув із чорноти напружений голос Левка.

— Я щойно з кухні, — дівчина присіла на краєчок матраца. — Завтра на обід готуватимемо рис, салат із залишків зелені, курячі стегенця з двома соусами на