Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

група — австроазійська сім’я, найпоширенішими мовами якої є в’єтнамська і камбоджійська. 60 млн носіїв австро- азійських мов розсіяні на території від В’єтнаму на сході до Малайського півострова на півдні і північної Індії на заході. Четверта і остання мовна сім’я Китаю — тай-кадай (включно з тайською та лаоською мовами), чиї 50 млн мовців поширені від Південного Китаю на південь по півострівній частині Таїланду аж до М’янми (мал. 16.2).

Малюнок 16.1. Чотири мовні сім’ї Китаю та Південно-Східної Азії

Малюнок 16.2. Сучасні політичні кордони Східної та Південно-Східної Азії (для полегшення орієнтації на картах поширення мовних      поданих на

мал. 16.1)

Ясна річ, що мяо-яо опинилися в сучасному стані фрагментованого поширення не через те, що стародавній гелікоптер розвозив і висаджував їх тут і там уздовж азійських просторів. Натомість резонно припустити, що колись їхній ареал був ціліснішим, а поділився на окремі фрагменти він тоді, коли серед них розселилися носії інших мовних сімей або заохотили носіїв мяо-яо відмовитися від своїх рідних мов. Насправді цей процес мовної фрагментації припав переважно на останні 2,5 тис. років і його добре задокументовано в історичних джерелах. Уже в історичні часи предки сучасних носіїв тайської, лаоської та бірманської мов переселилися із Південного Китаю та прилеглих територій на свої нинішні землі, успішно розчинивши осілих нащадків попередніх міграцій. Носії китайських мов особливо рішуче займалися заміщенням і мовним наверненням інших етнічних груп, до котрих вони ставилися із погордою як до примітивних і нижчих народів. В історичних анналах періоду китайської династії Чжоу (1100—221 рр. до н. е.) розповідається, як держави, в яких домінували носії китайських мов, завойовували та приєднували території, населені людьми, котрі розмовляли некитайськими мовами.

Аби відтворити мовну карту Східної Азії кількатисячолітньої давнини, можна скористатися кількома стратегіями. По-перше, можна відкрутити назад історично відому мовну експансію останніх тисячоліть. По-друге, ми можемо опертися на те, що сучасні території, на яких поширена лише одна мова або мовна група, яка займає великий суцільний ареал, є індикаторами нещодавньої географічної експансії цієї групи, оскільки такі факти свідчать, що збігло недостатньо історичного часу, щоб ця група подробилася на багато різних мов. Врешті-решт, ми можемо спиратися і на протилежний засновок, згідно з яким сучасні регіони із високою мовною розмаїтістю в межах однієї мовної сім’ї лежать ближче до прабатьківщини, із якої поширювалася ця мовна сім’я.

Спираючись на ці три міркування, за допомогою яких можна повернути лінгвістичний годинник назад, ми можемо зробити висновок, що Північний Китай попервах населяли носії китайської та інших сино-тибетських мов; що різні частини Південного Китаю заселяли носії мов мяо-яо, австро- азійських і тай-кадайських мов; і що носії сино-тибетських мов замістили більшість носіїв інших мов на теренах Південного Китаю. Ще сильніший мовний буревій пронісся, вочевидь, від тропічної Південно-Східної Азії до півдня Китаю — в Таїланді, М’янмі, Лаосі, Камбоджі, В’єтнамі та півострівній Малайзії. Хоч невідомо, якими мовами там раніше розмовляли, ці мови на сьогоднішній день безслідно зникли, оскільки всі теперішні мови перелічених вище країн — нещодавні прибульці переважно з Південного Китаю і частково — з Індонезії. Оскільки мови мяо-яо ледве дожили до наших днів, можна також здогадатися, що колись у Південному Китаї побутували й інші мовні сім’ї, крім мяо-яо, австроазійської і тай-кадайської, але вони не залишили вцілілих до наших днів реліктів. Далі ми побачимо, що австроне- зійська мовна сім’я (до якої належать усі філіппінські та полінезійські мови), вірогідно, була однією з тих сімей, які зникли з території Китаю. Про неї ми знаємо лише завдяки тому, що вона поширилася на тихоокеанські острови, на яких уціліла до наших днів.

Ці мовні заміщення на території Східної Азії нагадують нам поширення європейських мов, зокрема англійської та іспанської, на Новий світ, котрий раніше населяли носії тисяч, а то й більше корінних американських мов. Зі своєї нової історц нам відомо, що англшська замістила мови індіанців СІЛА не тому, що вона здалася милозвучнішою індіанському вуху. Натомість заміщення відбувалося шляхом винищення англомовними іммігрантами більшості індіанців за допомогою війни, вбивств та занесених хвороб, а вцілілим індіанцям нав’язували англійську як мову нової більшості. Безпосередніми причинами цього мовного заміщення були переваги в технологіях та політичній організації, котрі в кінцевому підсумку випливали із переваги раннього виникнення харчового виробництва, яку європейські загарбники мали над корінними американцями. По суті такий самий процес пояснює заміщення мов австралійських аборигенів тією-таки англійською, а також первісних пігмейських і койсанських мов Субекваторіальної Африки мовами банту.

Таким чином, мовні пертурбації Східної Азії порушують відповідне питання: що дало змогу носіям сино-тибетських мов поширитися із Північного до Південного Китаю, а носіям австроазійських та інших первісно південнокитайських мовних сімей поширитися далі на південь у тропічну Південно-Східну Азію? Тепер нам слід звернутися до археології в пошуках технологічних, політичних і сільськогосподарських переваг, що їх одні азійці вочевидь мали над іншими.

Як і будь-де в світі, археологічний літопис Східної Азії від більшої частини історії зберіг лише рідкісні фрагменти з життя мисливців-збирачів, які користувалися неїшгіфованими кам’яними знаряддями і не мали кераміки. Перші археологічні прояви чогось серйознішого знайдено в Китаї, де близько 7500 р. до н. е. з’являються сліди культурних рослин, кістки свійських тварин, кераміка і шліфовані (неолітичні) кам’яні знаряддя. Ця дата на тисячу років відстає від початку неоліту й харчового виробництва на Родючому півмісяці. Але через те, що попереднє тисячоліття китайської історії археологами вивчене погано, поки що неможливо сказати, чи зародження китайського харчового виробництва відбувалося одночасно із аналогічними процесами на Родючому півмісяці, трішки раніше чи трішки пізніше за них. Щонайменше ми можемо стверджувати, що Китай був одним із перших центрів одомашнення рослин і тварин у світі.

Насправді Китай, можливо, складається із двох або й більше незалежних осередків зародження харчового виробництва. Я вже згадував про екологічні відмінності між прохолодною і посушливою північчю Китаю та його теплим і вологим півднем. Крім того, уздовж однієї географічної паралелі є різниця між прибережними низовинами і внутрішньоконтинентальними височинами. Цим різним довкіллям притаманні різні автохтонні дикі рослини, тож рільники-зачинателі різних частин Китаю мали під рукою різний дикий матеріал для своєї діяльності. Зокрема, найдавніші виявлені рослини — це два посухостійкі види проса в Північному Китаї, але рис у Південному Китаї свідчить про можливість окремих північного і південного осередків початку окультурення рослин.

Китайські стоянки, в яких було знайдено найдавніші сліди