Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

ти туди заїхав, — зронив Стів, озирнувшись назад. — Але як іще ти міг там опинитись?

Біллі подивився на Стіва так, ніби й гадки не мав, про що мова.

Іншим разом Стів та Біллі вирушили на прогулянку до лісу. Дві години хлопці лазили пагорбами й нарешті опинились перед найвищим узгір’ям у цій місцині. Стів знав, що він сильніший і витриваліший за Біллі, проте навіть він уже був повністю виснажений.

— Ми нізащо туди не видряпаємось, Біллі. Давай відпочинемо і підемо назад.

Та тільки-но він знесилено опустився на землю, обпершись на стовбур дерева, як Біллі, в котрого раптом бозна-звідки з’явилась небачена енергія, чкурнув уперед і на повній швидкості вибіг крутим схилом на самісіньку верхівку. Не бажаючи пасти задніх, Стів подерся нагору. Попереду він бачив товариша, котрий стояв на вершині пагорба, насолоджуючись краєвидом. Біллі вимахував широко розкинутими руками й лопотів якоюсь химерною мовою, так що Стів не міг втямити ані слова.

Коли Стів нарешті з ним порівнявся, Біллі зміряв друга таким поглядом, ніби вперше бачив, а тоді розвернувся й помчав униз протилежним схилом пагорба, де біля підніжжя виднівся ставок.

— Господи, Біллі! — гукнув Стів. — І звідкіля тільки в тебе сила береться?

Та хлопець біг, викрикуючи щось усе тією ж незрозумілою мовою. Внизу Біллі, не роздягаючись, шубовснув у ставок і поплив на інший берег.

Врешті-решт Стів дістався того місця, де Біллі сидів на камені й мотав головою, намагаючись витрусити воду з вух. Коли Стів наблизився, Біллі докірливо запитав:

— Нащо ти зіштовхнув мене у воду?

— Ти про що це? — вирячився на нього Стів.

Біллі подивився на свій мокрий одяг.

— Зовсім не обов’язково було скидати мене у став.

Стів отетеріло похитав головою, не знаючи, що й сказати.

Друзі повернулись до мотоциклів. Побачивши, що Біллі знову їде незграбно, мов новачок, Стів подумки сказав собі, що треба за ним пильнувати, бо хлопець, очевидно, геть здурів.

— Знаєш, що я хотів би колись зробити? — заговорив Біллі, коли вони виїхали на шосе, що пролягало поміж ставом і підніжжям пагорба. — Натягнути полотно поперек дороги між отими двома в’язами, на такій висоті, щоб автомобілі могли проїжджати під ним. Я б розмалював полотно так, аби здавалось, буцімто попереду гора, поросла чагарником і деревами, а посеред тієї гори — тунель.

— Дивні в тебе ідеї, Біллі.

— Та знаю, — погодився той. — І все ж хотів би я це зробити.

Бев помітила, що її гроші швидко тануть, адже вона оплачує харчі та ремонт усіх їхніх мотоциклів і машин (Біллі придбав іще й старенький «Форд Ґалаксі»). Дівчина натякнула, що не завадило б уже Стіву та Біллі влаштуватись на роботу. Хлопці почали оббивати пороги ланкастерських фабрик. Ішов третій тиждень травня, коли Біллі, задіявши все своє красномовство, переконав керівництво «Райколд Кемікал» узяти їх зі Стівом на роботу.

То була важка праця. З резервуара безперервно сунуло скловолоконне полотно, змотуючись у сувої. Завданням хлопців було відчикрижувати полотно, коли сувій досягав чітко визначеного розміру, піднімати цю сорокап’ятикілограмову бандуру на візок і розпочинати змотування наступного сувою.

Повертаючись одного вечора з роботи, Біллі підібрав молодика, котрий голосував на узбіччі. На шиї в того висіла недорога плівкова фотокамера.

Дорогою до міста Біллі запропонував хлопцю три дози метамфетаміну в обмін на фотоапарат. Стів бачив, як Біллі поліз у кишеню й вийняв три білі пігулки в прозорій торбинці.

— Я не вживаю мет, — відказав молодик.

— Їх можна штовхнути по вісім баксів за штуку. Легка нажива.

Пасажир швидко все обміркував і віддав Біллі камеру, вхопивши торбинку з пігулками. Коли він вийшов у Ланкастері, Стів повернувся до Біллі.

— Я й не знав, що ти займаєшся наркотиками.

— Я і не займаюсь.

— А звідки ж у тебе мет?

— Це був аспірин, — реготнув Біллі.

— А бодай мені! — вигукнув Стів, ляснувши себе по стегну. — Таку продувну бестію, як ти, ще пошукати треба!

— Якось я сплавив цілу валізу липових «коліс», — сказав Біллі. — Думаю, саме час повторити оборудку. Давай-но виготовимо фальшиві «марки» з ЛСД[39].

Він зупинився біля аптеки, щоб купити желатин та ще деякі складники. Повернувшись до трейлера, Біллі розчинив желатин в одній зі сковорідок Бев, щоб вийшов шар півтора міліметра завтовшки. Коли субстанція затверділа й висохла, він розрізав її на квадратики зі стороною десь у півсантиметра й наліпив їх на паперову клейку стрічку.

— За кожну таку штучку можна виручити по кілька баксів.

— А як діють справжні «марки»? — поцікавився Стів.

— Заводять. Викликають галюцинації. Але головний козир ось у чому: якщо нас упіймають на збуті цих фальшивок, то нам нічого не загрожує, бо ж це не наркотики, а ті нещасні йолопи, котрі куплять у нас товар, теж нічого не зможуть зробити. Не побіжать же вони скаржитись копам?

Наступного дня Біллі подався до Колумбуса, звідки повернувся зі спорожнілою валізою. Він штовхнув партію аспірину й липових «марок» і тепер вимахував пачкою банкнот. Але Стів зауважив, що вигляд у нього переляканий.

Ще через день хлопці лагодили мотоцикл Біллі, коли сусідка, Мері Слейтер, розрепетувалась, щоб вони припинили шуміти. Біллі жбурнув викрутку в стіну її трейлера. Інструмент грюкнув об метал зі звуком, схожим на постріл. Мері Слейтер притьмом викликала поліцію, і Біллі загребли за злочин проти власності. Делу довелося внести за нього заставу. І хоча звинувачення було знято, наглядовий офіцер звелів Біллі повернутися додому.

— Мені вас бракуватиме, друзі, — сказав Біллі, пакуючи речі. — І я сумуватиму за малими.

— Я думаю, що ми й самі тут надовго не затримаємось, — відгукнувся Стів. — Я чув, що управитель збирається вигнати нас звідси втришия.

— І які у вас плани? — запитав Біллі.

— Знайдемо житло в місті, — пояснила Бев, — і продамо трейлер. Можливо, ти зміг би знову поселитися з нами.

— Я вам тільки заважатиму, — похитав головою Біллі.

— Не вигадуй, — відповіла дівчина. — Ти ж знаєш, що ми — нерозлучна трійця.

— Що ж, побачимо. А поки що час мені вертатись додому.

Коли він пішов, діти Бев заплакали.

(3)

Алленові було нудно на «Райколд Кемікал», а надто після того, як звідти звільнився Стів Лав. Остогид Аллену і бригадир, котрий без упину ремствував, що хлопець то виконує роботу досконало, то раптом бере й партачить. Артур діймав Аллена наріканнями на те, що вони знову гнуть спину на роботі, яка отуплює мозок і принижує їхню гідність.

У середині червня Аллен подав заяву на грошову компенсацію за травму, отриману на виробництві, й кинув роботу.

У Дела з’явились підозри, що Біллі вже не працює на