Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

«Райколд Кемікал». Чоловік зателефонував на фабрику, щоб усе з’ясувати. Пам’ятаючи, що лікар Стайнберґ порадив йому не дозволяти, щоб побрехеньки сходили Біллі з рук, Дел запитав хлопця:

— Ти втратив роботу, адже так?

— Не твоя справа, — відрубав Томмі.

— Якраз-таки моя! Ти живеш під моїм дахом, і всі рахунки cплачую я. По-твоєму, гроші на деревах ростуть? Ти не можеш втриматись на елементарній роботі та ще й брешеш своїй сім’ї. Навіть не завдав собі клопоту сказати нам, що більше не працюєш. Нема від тебе ніякої користі.

Вони лаялись майже годину. З вуст Дела злітали ті самі фрази, які Томмі чув колись від Чалмера. Хлопчина поглядав на матір, сподіваючись, що та за нього вступиться, проте вона мовчала. Він усвідомив, що більше не зможе тут жити.

Томмі гайнув до своєї кімнати, спакував речі й закинув їх до багажника. Потім сів у «форд» і став чекати, поки на сцену вийде той, хто зможе забрати його якнайдалі від цього клятого місця. Нарешті з’явився Аллен. Побачивши, що Томмі засмучений, він збагнув, що сталося.

— Не біда, — сказав Аллен, рушаючи з місця. — Нам давно пора було забратися з Ланкастера.

Шість діб вони поневірялись по всьому Огайо, вдень шукаючи роботу, а вночі звертаючи з дороги й заглиблюючись у ліс, щоб поспати. Рейджен наполіг, щоб задля безпеки під сидінням і в бардачку завжди лежали пістолети.

Одного вечора Артур подав Аллену ідею влаштуватися майстром-різноробом: ремонтувати електроприлади, механічне обладнання, обігрівачі та сантехніку. Томмі завиграшки впорався б із такою роботою, а Артур чув, що посада передбачає службове житло й безкоштовне користування комунальними послугами. Англієць порадив Аллену зв’язатися з хлопцем, якому він неабияк допоміг, коли вони разом сиділи у в’язниці Лебанона. Зараз той працював майстром у передмісті Колумбуса, що звалось Літл-Тартл.

— Можливо, він знає когось, хто саме шукає працівника, — сказав Артур. — Зателефонуй йому. Скажи, що ти в місті й хотів би до нього заскочити.

Аллен трохи повагався, але зробив так, як сказав Артур.

Нед Берджер зрадів дзвінку від давнього приятеля й запросив його в гості. Він сказав, що в Літл-Тартлі підходящої роботи зараз немає, зате двері його дому для Біллі Міллігана завжди відчинені, якщо тому треба десь перебути кілька ночей. Аллен поїхав до Берджера, і вони добре посиділи, обмінюючись бувальщинами з тюремного життя.

Вранці третього дня Берджер повернувся додому з новинами для Біллі: житловий комплекс «Чаннінґвей» збирався найближчим часом оголосити про вакансію різнороба.

— Зателефонуй їм, — сказав Берджер. — Тільки не пробовкайся про те, звідки в тебе ця інформація.

У Джона Ваймера, моложавого керівника відділу кадрів агенції «Келлі та Леммон», склалось про Біллі Міллігана якнайкраще враження. З усіх претендентів, які відгукнулись на оголошення кадровика, Мілліган був найбільш кваліфікованим і приємним у спілкуванні. Під час першої співбесіди, яка відбулась 15 серпня 1977 року, Мілліган запевнив Ваймера, що може бути водночас садівником, столяром, електриком і сантехніком.

— Я лагоджу геть усе, що працює на електриці або паливі, — розповідав він. — А якщо раптом не знаю, як щось відремонтувати, то швидко здогадуюсь.

Ваймер сказав Міллігану, що зв’яжеться з ним після того, як поговорить з іншими кандидатами.

Перевіряючи згодом рекомендаційні листи Міллігана, Ваймер зателефонував останньому роботодавцеві, вказаному в резюме хлопця, — такому собі Делу Муру. Мур співав Міллігану дифірамби: чудовий, мовляв, працівник, дуже надійний юнак. Він не залишився працювати в пана Мура тільки тому, що робота м’ясника — не зовсім те, до чого у хлопця лежала душа. Дел Мур запевнив Ваймера, що з Білла Міллігана вийде неперевершений майстер на всі руки.

Ваймер не зміг перевірити інші рекомендації — від лікаря Стайнберґа та пана Рейнерта, — позаяк Мілліган забув зазначити їхні адреси. Зрештою Ваймер махнув на це рукою й задовольнився характеристикою, отриманою від роботодавця. Все одно працювати Мілліган мав лише надворі й доступу до будинків у нього не було б. Хай там як, Ваймер наказав секретарці подати запит у поліцію та з’ясувати, чи немає в них чогось на Міллігана. Це була стандартна перевірка, котрій піддавали всіх нових працівників.

Коли Мілліган прийшов на повторну співбесіду, перше враження Ваймера тільки зміцніло. Він найняв юнака доглядати територію житлового комплексу «Вільямзбург-сквер», що межував із комплексом «Чаннінґвей» (агенція «Келлі та Леммон» відповідала за обидва житлові масиви). Біллі міг братися до роботи хоч зараз.

Коли Мілліган пішов, Ваймер передав секретарці для підшивки заяву хлопця про прийом на роботу й податкову відомість. Кадровик і не помітив, що на обох документах Мілліган проставив день і рік, «15—1977» та «18—1977», проте не вказав місяць — серпень.

Найняв Міллігана Джон Ваймер, але безпосередньою начальницею хлопця була Шерон Рот, молода жінка з блідим обличчям і довгою гривою чорнявого волосся.

Новобранець видався їй розумним і привабливим. Вона познайомила його з дівчатами-працівницями й пояснила йому порядок дій. Біллі щодня повинен був приходити до контори в житловому комплексі «Вільямзбург-сквер» і забирати офіційні бланки виконання робіт, заповнені самою Шерон, Керол або Кеті. Впоравшись із роботою, Мілліган мав розписуватись у бланках і повертати їх Шерон.

Увесь перший тиждень Мілліган працював на славу, навішуючи віконниці, лагодячи паркани, рівняючи доріжки та підстригаючи газони. Усі сходились на тому, що він завзятий і працелюбний. Ночував Біллі у «Вільямзбург-сквері», у квартирі Неда Адкінса, ще одного молодого різнороба.

Десь посеред другого робочого тижня Мілліган зайшов до відділу кадрів, щоб поговорити з Джоном Ваймером про оренду квартири. Той згадав, що Мілліган гаряче переконував його у своєму вмінні ремонтувати будь-які електроприлади й сантехніку. Поміркувавши, Ваймер вирішив перевести хлопця на обслуговування квартир. Ця робота передбачала ненормований робочий день. Аби Біллі міг за необхідності навіть посеред ночі зірватись на терміновий виклик, він повинен був мешкати на території комплексу, тож така робота давала право на безкоштовне житло.

— Візьмеш у Шерон або Керол набір ключів, які відмикають усі двері у «Вільямзбург-сквері», — проінструктував юнака Ваймер.

Нова квартира Біллі була прегарна. Там були вітальня з каміном, спальня, маленька їдальня та кухня. Вікна виходили на внутрішнє подвір’я. Томмі зайняв одну з просторих гардеробних, порозкладавши там усе своє електронне начиння й замкнувши двері на ключ, щоб туди не лізли діти. Аллен облаштував художню майстерню в маленькій їдальні, що розташовувалась у глибині помешкання. Адалана прибирала в хаті й куховарила. Рейджен бігав прилеглою місцевістю, щоб тримати себе в гарній фізичній формі. Тепер усі вони мали житло й роботу. Життя налагоджувалось.

Артур схвально оцінив нове становище. Його тішило те, що «сім’я» нарешті міцно стоїть на ногах. Тепер він зможе поринути з головою