Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

називав це «жити значуще», казав про «інтелігібельну вдачу», інстинкт порівнював з безневинністю, а інтелект — із гріхом. Клариса міркувати так не вміла, але зробила відкриття, що певним явищам можна надавати руху, й потім до них іноді самі собою пристають часточки образу світла, стаючи так їхньою складовою. З причин, пов’язаних насамперед із багатим на емоції Вальтеровим байдикуванням, а також через своє героїчне шанолюбство, якому завжди бракувало засобів, Клариса дійшла висновку, що хто завгодно може якимсь насильницьким вчинком поставити собі наперед пам’ятник, і потім він притягуватиме цю людину до себе. Тим-то вона й не знала, що робити з Моосбруґером, і не могла нічого відповісти Майнґастові на його запитання.

Не могла, та й не хотіла відповідати. Хоч Вальтер і заборонив їй говорити про те, що метр знову перевтілюється, розум його, поза всяким сумнівом, приступив до таємної підготовки вчинку, про який вона нічого не знала і який мав бути не менш прекрасний, ніж його розум. Отже, метр не міг не розуміти її, хоч і вдавав, що не розуміє. Що менше вона говорила, то більше показувала йому свою обізнаність. Кларисі вільно було навіть торкатися його, і він не міг їй цього заборонити. Так він визнавав її замисел, а вона проникала в його замисел і прилучалася до нього. І це теж був якийсь різновид дволикости й такий могутній, що Клариса вже навіть не могла його осягнути. Уся снага, яку вона мала й про глибину якої навіть не здогадувалася, просто-таки невичерпним потоком переливалася її рукою до її загадкового приятеля, виснажуючи й спустошуючи її дужче, ніж на те здатне кохання. Цієї хвилини Клариса неспроможна була ні на що інше, крім як лише з усмішкою позирати то на свою руку, то йому в обличчя. І Майнґаст також тільки те й робив, що переводив погляд то на неї, то на її руку.

І раптом сталося таке, що спершу вразило Кларису, як грім серед ясного неба, а потім огорнуло її чадом вакхічного захвату. Майнґаст намагався затримати на обличчі гордовиту усмішку, щоб не виказати Кларисі своєї невпевнености; але ця його невпевненість із хвилини на хвилину лише поглиблювалася, знов і знов постаючи з чогось ніби незбагненного. Бо перед кожним вчинком, відповідальність за який береш на себе із сумнівом, трапляється мить слабкости, що нагадує хвилини каяття після вчинку, хоч у природному плині подій цю мить майже не помічаєш. Переконання й виразні фантазії, які схвалюють і захищають учинене дійство, ще не досягли тут вершини свого розвитку й у напливі пристрасти хитаються так само невпевнено й нетвердо, як згодом, можливо, тремтітимуть або розпадатимуться у відпливі пристрастного каяття. У цьому стані своїх намірів Майнґаст і виявився заскоченим зненацька. Йому було двічі прикро — і з огляду на минуле, і з огляду на авторитет, який він мав тепер в очах Вальтера й Клариси, а будь-яке глибоке хвилювання на додачу ще й змінює картину дійсности на свій манір, знаходячи в цьому нові для себе імпульси. Через такий свій лиховісний стан Майнґаст побачив щось лиховісне у Кларисі, його страх надав чогось страшного і їй, а спроби тверезо оцінити реальність лише поглибили його збентеження своєю безпорадністю. Тож і вийшло, що усмішка на його обличчі, замість демонструвати гордовитий спокій, з хвилини на хвилину ціпеніла, ба навіть оціпеніло зависала й зрештою якось заціпеніло, мов на хідлях, щезла. Цієї миті Майнґаст повівся саме так, як поводиться великий собака, побачивши перед собою незвично маленьку істоту, на яку він не важиться напасти, — гусеницю, жабу чи змію: чоловік як міг випростався на своїх цибатих ногах, скривив губи, прогнув спину й раптом усвідомив, що потоки прикрого відчуття вже віднесли його від того місця, де було їхнє джерело, а він навіть не спромігся жодним словом, жодним порухом замаскувати свою втечу.

Клариса його не відпускала; коли Майнґаст нерішуче ступив кілька перших кроків, можна було ще подумати, мабуть, що він простодушно погарячкував; але потім метр просто потяг її за собою, ледве знаходячи сякі-такі слова, щоб пояснити, що він квапиться до себе в кімнату попрацювати. Аж у передпокої йому пощастило звільнитися від неї остаточно, а сюди він дістався лише завдяки своїй волі до втечі, а також завдяки тому, що не дослухався до Кларисиних слів і водночас з усіх сил намагався не привернути до себе уваги Вальтера й Зиґмунда. Насправді Вальтер у загальних рисах здогадувався, що діялось. Він бачив, що Клариса палко вимагала від Майнґаста чогось такого, в чому той їй відмовляв, і в його груди двома свердлами вгвинчувалися ревнощі. Бо хоч Вальтер нестерпно й страждав від підозри, що дружина пропонує їхньому приятелеві свою прихильність, та мало не ще глибше його ображало те, що Кларисою, здавалося йому, гребують. Якщо ці почуття довести до логічного кінця, то йому хотілося змусити Майнґаста взяти Кларису до себе, — змусити, а тоді, підкоряючись тому самому внутрішньому пориву, впасти у розпач. Він був схвильований меланхолійно й героїчно. Тієї хвилини, коли Кларисина доля зависла на волосинці, йому просто несила було чути Зиґмундове запитання про те, як саджати розсаду — в розпушений ґрунт чи землю довкола них утрамбовувати. Вальтер мав що-небудь сказати й почувався, ніби фортепіано в соту долю секунди між могутнім десятипалим ударом по клавішах і вибухом акорду. У горлі в нього застрягло світло. Слова, що мали передати все зовсім не так, як звичайно. Але те, що він тільки й спромігся промовити, несподівано виявилося чимось цілком іншим.

 — Я цього не потерплю! — удруге повторив Вальтер, звертаючись радше до садка, ніж до Зиґмунда.

Але Зиґмунд, заклопотаний, здавалося б, лише розсадою та підгортанням, також спостерігав, як виявилося, за тими двома й навіть розмірковував про те, що між ними відбувається. Бо він підвівся, обтрусив з колін землю й дав зятеві пораду.

 — Якщо ти вважаєш, що вона зайшла надто далеко, то просто наведи її на інші думки, — промовив він так, ніби весь час і справді сумлінно, як і належить лікареві, розмірковував про те, з чим довірився йому Вальтер.

 — Як же мені це зробити?! — збентежено спитав Вальтер.

 — Так, як це роблять чоловіки, — відповів Зиґмунд. — На всі жіночі охи й ахи є лише одні ліки — чи як там кажуть?!

Зиґмунд багато чого натерпівся від Вальтера, а в житті між людьми часто складається так, що одне тисне й гне другого, коли це друге не опирається. Коли