Читати книгу - "Вогняна зима"

Графа. — Ти ніколи не мав справу з капітаном Драчуком. А ми з ним існуємо на одній території вже більше трьох років. Це я лише про тісні контакти кажу.

— До чого тут ваш Драчук, постійно мені ним тицяєте!

— А Драчук, щоб ти знав, універсальний приклад.

— Ага, універсальний солдат, — похмуро вставив Коля Граф.

— Можна й так сказати, — легко погодився Щербань. — Батон не зможе, я тобі трошки поясню.

— Чого це я не зможу! — стрепенувся той.

— Ну, пояснюй! — зробив Щербань широкий жест.

Замість того Батон хильнув ще пива, цим самим даючи зрозуміти — ну їх усіх, він краще послухає.

— Отак, — кивнув Ігор. — Коротше, Птахо, є ситуація. Усе та ж, ти її знаєш, але вона універсальна. Капітан Драчук забрав мого брата, наказав побити чи сам відмахав для профілактики, і тримає в камері. Мета відома, ми повинні заслати в міліцію енну кількість гривень, бо в них там якісь понадпланові витрати чи щось таке. Є два варіанти. Перший — ми ось із командою влаштовуємо мирну ходу до міліцейського управління й там вимагаємо звільнити невинну людину. У відповідь можуть поставити по периметру тих же беркутів. А можуть не ставити, бо все одно толку від нашого мирного протесту — трошки. Тим більше, що капітан Драчук сам нічого ніколи не вирішує. Він виконує накази. Аби натиснути на нього, є другий варіант. Треба захопити заручником керівника МВС України громадянина Захарченка. Змусивши гада під дулом пістолета наказати якомусь нещасному капітанові звільнити нічим не прикметного наркомана. Зрозумів?

— Ти загнув!

— Нічого я не загнув, Птахо! З тими, хто ухвалює рішення, з тими, хто в нас типу влада, домовитися по-людськи вийде так само, як ризикнути розв’язати питання зі звичайним собі капітаном міліції. Не обов’язково Драчуком. Куди там — навіть не конче капітаном! Піди, натисни авторитетом на сержанта! Змусь щось корисне робити дільничного! І так, старий, аж до Верховної Ради!

Птаха вже завівся.

— Слухай, ну ти ж сам бачив — на Груші почалося, бо не дали пройти до Ради! І то — у неділю, там нікого не було! Значить, нас бояться!

— Тебе особисто, Птахо, ніхто не боїться. Піди в Маріїнський, запитай тітушку, якого побачиш: страшний ти для нього чи ні. Або першого-ліпшого мента смикни — що, старий, страшно? А я з Майдану! Ні, вони нічого не бояться. Інакше вже б давно все згорнулося, усі з усіма домовилися, і пацанів би не повбивали.

— Дійшло? — уставив Батон.

— Як до жирафи, — відповів Коля Граф замість Птахи.

— Тоді, раз такі настрої, для чого це все?

Ніхто нічого не сказав, бо питання завершувало будь-яку розмову чи суперечку. Можливо, на Майдані весь цей час стояли люди, розумні, грамотні, з вищою освітою, життєвим досвідом, наділені простою мудрістю, котрі відповідь знали й могли говорити годинами, доводячи, чому влада повинна слухати народ, а народ — тиснути на владу.

Серед повстанців були сотні мудреців.

Часом, наслухавшись їх, Птаха повторював почуті аргументи в компанії спортсменів, яку вважав своєю. Але чомусь усякий раз запал охолоджували то Батон, то Ігор Щербань, а найчастіше — усі хором, включно з Колею Графом.

Вони розуміли, чому раптом кинули всі справи й прийшли на Майдан.

Лише не могли чи не хотіли пояснити іншим та собі, коли і як наблизити кінець протистоянню, яке затягнулося, уважай, на всю зиму. Птаха відчував: їх усіх хочуть виморити. Довести — пробити стіну головою неможливо, не розбивши голову до крові. Та після того стіна лишиться там, де була. Хіба на мурі з’являться криваві плями. Тому чим далі, тим менше вірив у пасивне стояння. Більшу надію вселяли акції, де, на його думку, повстанці грали м’язами.

Бої на Грушевського, наприклад.

Чи ось, як тепер, велика хода під Верховну Раду.

Січневий вир, а за ним — відносне лютневе затишшя, так затягнули Птаху, що він не усвідомив: скоро тиждень, як живе у своїй квартирі на Дарниці сам.

Двоюрідний брат Петро Усатий із друзями подався назад у Козятин за три дні після того, як на Грушевського все стихло. Збиралися повернутися, коли буде треба, та Богдан, тісно спілкуючись із земляками, помітив: щойно напруга спала, хлопаки почали нудитися чим далі, тим відвертіше.

Ті ж двоє, котрих вони привели, Любчик із Коломиї та Альберт із Макіївки, перебралися з квартири на базу однієї з сотень Самооборони. Причому рвався в бій макіївський товариш, західняк же з хазяйською ґрунтовністю щось микитив, зважуючи всі за та проти. Зрештою, записалися обидва. Закріпили за собою прилиплі вже прізвиська Гуцул та Донбас, далі гордо називаючи їх власними позивними. На відміну від брата та його друзів, ці двоє до Птахи жодного разу не озвалися. Хоча він час від часу бачив обох, вартували периметр, маячили здебільшого в районі Європейської площі.